Читати книгу - "Світло в серпні"

Помалу повертається до міста цей худий чоловік з обвислим животом, в заяложеній панамі та в грубій бавовняній нічній сорочці, сяк-так заправленій у штани. «Добре, що я встиг взути туфлі, — роздратовано думає він. — Втомився я. Втомився й не зможу заснути. — Гайтавер снує думки дратівливо, втомлено, у такт кроків, звертаючи до своєї хвіртки. — Якщо вже не лишив мені мула, то принаймні розпалив би в печі, випередивши мене. Адже, либонь, вважає, що двомильна прогулянка поліпшить мені апетит».

Прийшовши на кухню, він розпалює в печі — поволі й невміло, як і першого дня, двадцять п’ять років тому, а тоді ставить каву. «Потім знову ляжу, — думає він. — Хоча навряд чи засну. — І зауважує, що його гадки буркотливі, як незлобливе нарікання сварливої жінки, якого не слухає навіть вона сама. Ловить себе самого на тому, що готує, як звик був, ситний сніданок, завмирає на місці й невдоволено приклацує язиком. — Я мав би почуватися гірше, ніж є насправді, — спадає йому на гадку. Але доводиться визнати, що такого нема. Високий, вайлуватий, самотній, він стоїть у своїй занедбаній кухні, тримаючи сковорідку з тьмяною плівкою застиглого вчорашнього жиру, і на нього накочується хвиля, приплив чогось гарячого — майже тріумфу. — Я їм показав! — промайнула думка. — Життя ще вдається старому, а вони запізнюються. Їм дістаються хіба що рештки, як ото каже Байрон. — Так, це марнославство, пустопорожня гордість. Але гарячій хвилі, що помалу вистигає, байдуже, вона не чує докорів. — То й що з того? — думає він. — Яке лихо з того, що я відчуваю тріумф і гордість? Яке кому діло? — А тепло та хвиля очевидячки й до цього байдужі, не потребують підтримки, не охолоджує їх і матеріальність апельсина, яєць та грінок. Дивлячись на брудні спорожнілі тарілки на столі, Гайтавер уже мовить вголос: — Хай мені абищо! Навіть не гадаю їх зараз мити. — І до спальні не йде подрімати. Підходить до дверей, заглядає в них, досі зігрітий метою та гордістю, й розмірковує: — Це якби я був жінкою. Ось що зробила б жінка: знову лягла б у ліжко, щоб відпочити. — Йдучи до кабінету, він рухається, як той, хто має перед собою мету, хто двадцять п’ять років не робив нічого від часу, коли прокидався, й до часу, коли лягав спати. І книжка, яку він тепер бере, — не Теннісон, цього разу вибрано справді поживу для чоловіка. Це „Генріх Четвертий“. Вийшовши на подвір’я, Гайтавер лягає у продавлений шезлонг під шовковицею, гепається важко і з розмаху. — Не зможу подрімати, — вирішує він, — бо невдовзі прийде Байрон і розбудить мене. Зрештою, дізнатися, що іще він для мене придумав, — заради такого варто й не поспати».

Він засинає швидко, майже відразу, хроплячи. Якби хтось підійшов і глянув у крісло, то побачив би під двома відблисками неба в окулярах невинне, мирне і вдоволене обличчя. Та ніхто не підійшов, хоча коли за якихось шість годин Гайтавер прокинувся, то йому здалося, ніби хтось його гукав. Рвучко звівся, під ним зарипіло крісло. «Агов, — озивається він. — Агов! У чому річ?» Хоча нікого немає, озирається, прислуховується й вичікує з вольовим і упевненим виразом на виду. І гаряча хвиля ще не охолола. «А я сподівався, що уві сні воно минеться, — думає він і зразу ж собі заперечує: — Та ні. Не сподівався. Маю на увазі — боявся. — Отже, і я піддався, — спокійно й виважено розмірковує він. Потирає руки, не сильно, з чуттям легкої провини. — Я теж піддався. Можу собі таке дозволити. Так. Мабуть, і це для мене підготовано. — І каже вголос: — Цю дитину прийняв я. На мою честь ще нікого не названо. А я ж знаю випадки, коли вдячна мати давала ім’я немовляті на честь лікаря, що приймав пологи. Втім, є ще Байрон. Він, звичайно ж, має перевагу наді мною. Ліні доведеться ще не раз родити, — Гайтавер згадує молоде сильне тіло, від якого навіть у родових муках променіло спокоєм і безстрашністю. — Не раз. Не раз і не два. У цьому полягатиме її доля, мета життя. І, сумирно скоряючись долі, порядний рід заселятиме добру землю; із цього міцного лона без поспіху та метушні постануть мати і донька. Але це вже — від Байрона. Бідолаха. Хай навіть змусив мене йти пішки додому».

Пастор входить у домівку. Голиться, скидає нічну сорочку й одягає ту, в якій був учора, чіпляє комірець, в’яже батистову краватку й надіває панаму. Дістається до халупи швидше, ніж звідти додому вранці, хоча й іде лісом, де важче ходити. «Частіше б мені це робити, — розмірковує він, всотуючи пістряве сонячне світло, спеку, вдихаючи правічний живодайний запах землі й лісу, слухаючи гулку тишу. — Не варто було відмовлятися від такої звички. Але, напевно, обидві звички повернуться, хоч прогулюватися — це, звісно, не молитися».

Гайтавер виходить із лісу на далекий від халупи край пасовища. Бачить за хижею гайок, у якому стояв і згорів дім. Звідси не видно обвуглених німих головешок, що колись були дошками та балками. «Бідолашна жінка, — подумки співчуває він. — Нещасна, неплідна жінка. Всього тиждень не дожила до миті, коли на це місце повернулося щастя. Коли щастя й життя повернулися на ці неродючі пропащі землі». І здається йому, що звідусіль видно й чутно привиди родючих ланів, щедрого, життєдайного чорного буття, звучні вигуки плодовитих жінок і голих дітей у пилюці перед дверима. І привид великого дому — гамірливого, гучного, повного дзвінких дитячих голосочків. Підійшовши до халупи, він не стукає. Уже відчиняючи двері, питає — весело й голосно:

— Чи можна лікареві увійти?

У кімнаті лише мати й дитина. Ліна напівсидить, тримаючи немовля біля грудей. Коли Гайтавер входить, вона саме прикриває голі груди простирадлом, дивлячись на двері — не тривожно, але насторожено, на її обличчі вираз щирості й тепла, немовби ось-ось усміхнеться. Цей вираз щезає.

— А я гадала… — каже вона.

— А на кого ви чекали? — рокоче гість. Підходить до ліжка й дивиться на неї, на крихітне зморшкувате червонясте личко сплячої дитини, яке видається визбутим тіла й підвішеним до материнських грудей. Скромно й спокійно вона підтягує простирадло ще вище, а над нею стоїть лисий, худий, з відвислим животом чоловік, і його лице випромінює ласку й тріумф. Ліна дивиться на дитину.

— З ним годі раду дати. Гадаю, вже заснув, кладу