Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

– О ні! Панові Олдфілду вона дала на здогад, що я відмовилася від його пропозиції не через якусь нелюбов до його особи, а лише через те, що я нерозсудлива і юна, і не в змозі примиритись із думками про шлюб, але до наступного сезону, у неї щодо цього немає жодних сумнівів, я наберуся здорового глузду, і вона сподівається, що мої дівочі фантазії розвіються. Якщо я не послухаюся її, то вона більше не повезе мене до Лондона: каже, що може брати мене до міста заради моєї втіхи, і не кожен джентльмен погодиться узяти мене без посагу, хоч якою вродливою я була б.

– Що ж, Естер, мені тебе шкода, та, повторюю, тримайся до кінця. Вийти за чоловіка, який тобі не подобається – все одно, що самохіть продатися у рабство.

– Я бачила одного чи двох джентльменів у Лондоні, які могли б мені сподобатись, але мама не дозволила мені познайомитись із ними – особливо з одним, якому, вірю, я дуже припала до вподоби. Хіба ж це не дратує?

– Не сумніваюсь, що саме так ти і почувалася, та якби вийшла за того хлопця, то, можливо, ще дужче пошкодувала б, ніж якби одружилася з паном Олдфілдом. Не можна виходити заміж без кохання, та не можна виходити лише з кохання – треба брати до уваги чимало інших речей. Якщо ж доведеться жити самотою, то май на увазі: хоч у такому житті мало втіхи, але й горя буде не більше, ніж ти зможеш витерпіти. Шлюб може змінити твоє життя на краще, та, як на мене, він радше призведе до протилежного результату.

– Так гадає і Мілісент, та я гадаю інакше. Якби я уявила собі, що буду старою панною, то б перестала цінувати своє життя. Думки про те, що рік у рік треба буде жити в Гроуві – дармоїдкою при мамі і Волтері, такою собі обтяжливою незручністю (тепер, коли я знаю, у якому світлі вони все це розглядатимуть), просто нестерпні; я скоріше втечу з дворецьким.

– Твої обставини особливі, визнаю; але май терпіння, люба, не роби нічого поспішно. Не забувай, що тобі ще немає й дев’ятнадцяти, і ще має пройти багато років, перш ніж хтось зможе назвати тебе старою панною: ти не можеш знати, що Провидіння приготувало для тебе. А тим часом не забувай, що маєш право на захист і підтримку своєї матері та брата, хоч як вони сваряться на тебе.

– Ви така сумна! – зауважила після паузи Естер. – Коли Мілісент ото таке сказала, я запитала, чи вона щаслива. Вона сказала, що так; але я лише наполовину повірила їй, а зараз я маю поставити те запитання й вам.

– Дуже зухвале питання! – засміялась я. – Дівчинці не варто питати про це в одруженої жінки, тож я не відповідатиму на нього.

– Пробачте мені, люба пані, – сказала вона, зі сміхом кидаючись мені в обійми і цілуючи мене з грайливою ніжністю; але я відчула сльози в її голосі, коли вона схилила голову мені на груди і продовжувала з дивною сумішшю печалі і легковажності, соромливості і зухвалості: – Я знаю, що ви не така щаслива, якою збираюсь бути я, бо проводите половину життя на самоті в Грасдейлі, а містер Гантингтон їздить куди захоче і розважається до власної уподоби. Я сподіваюся, що мій чоловік ділитиме свої втіхи зі мною, а інших у нього не буде.

– Якщо це все, що ти очікуєш від сімейного життя, Естер, то краще тобі взагалі не виходити заміж, – відказала я.

Розділ XLII

1-е вересня. – Містера Гантингтона ще немає. Можливо, він залишатиметься у своїх друзів до Різдва, а наступної весни знову поїде. Якщо він так зробить, я зможу довго залишатися у Грасдейлі, навіть оте його товариство, що приїде полювати, можна буде витерпіти. Сподіваюся, до їхнього приїзду Артурчик так міцно прив’яжеться до мене, що я зможу вберегти його від їхнього впливу. Може, й дарма я надіюся на це, та поки що утримаюся від утечі до нашого давнього маєтку.

Містер і місіс Гатерслі гостювали в Гроуві протягом двох тижнів, а що містер Гаргрейв і досі відсутній, то я щодня зустрічалася з Мілісент і Естер. Якось разом із ними завітав до мене й містер Гатерслі, тож у нас із ним відбулася одна цікава розмова.

– Ви хочете почути щось про свого чоловіка, місіс Гантингтон? – запитав він.

– Ні, хіба що ви можете сказати мені, коли чекати його додому.

– Цього я не можу сказати… Ви ж не хочете його бачити, чи не так? – запитав він із широкою посмішкою.

– Ні.

– Гадаю, вам набагато краще живеться без нього. Врешті, я теж від нього стомився. Казав я йому, що ми перестанемо бути друзями, якщо він не візьметься за розум. А він і не взявся, от я і покинув його. Як бачите, я кращий, ніж вам здавалося, мало того, не хочеться мені водитися і з усім його товариством. Пора вже постатечнішати і поводитись по-християнському. Що ви думаєте про це?

– Це те рішення, яке ви вже давно мали прийняти.

– Ну, мені ще немає і тридцяти; ще не надто пізно, чи не так?

– Змінитися на краще ніколи не пізно.

– Раніше я частенько думав про це, та він такий добрячий товариш, цей Гантингтон! Ви не можете собі уявити, який він хвацький чолов’яга, поки ще не нажлуктивсь як свиня, а тільки напідпитку. Він усім нам симпатичний, хоча ми й не поважаємо його.

– А хотілося б вам бути схожим на нього?

– Ні, я краще буду схожим на себе, хоч який я поганий.

– Ви не можете й далі бути поганим і не ставати ще гіршим, аж урешті станете таким, як він.

Я усміхнулася: коли він почув це, на його лиці з’явився напівсердитий, напівзбентежений вираз.

– Не зважайте на мою відвертість, – сказала я, – мною керують найкращі мотиви. Та скажіть мені, чи хотіли б ви, аби ваші сини були схожі на містера Гантингтона або й на вас?

– Прокляття! Звісно, ні.

– Хотілось би вам, аби ваша дочка зневажала вас чи, принаймні, не відчувала до вас ані найменшої поваги, ніякої прихильності не почувала, хіба що змішаної із найгіркішим жалем?

– О ні! Я цього не витримав би.

– А хотілося б вам, аби ваша дружина