Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

ними країну нещадно грабували, хапали все, що тільки знайшли; чого не могли вивезти до Московщини, нищили. По всій Україні розкидані тисячі могил наших прапредків і предків. Українці ніколи їх не порушували, не розкопували, бо вважали блюзнірством порушувати спокій небіжчиків взагалі, а тим більше своїх предків; боялися кари Божої за таку зневагу своїх предків. Безбожницький московський народ, що звик сам до зневаги, що звик зневажати самого Бога, по нашій Полтавській катастрофі кинувся шукати в наших могилах золото, срібло. Знайдені золоті та срібні речі — величезної для науки вартости — ті варвари перетоплювали, а всякі глиняні, шкляні, залізні речі величезної археологічної вартости із злобою нищили, бо то було для них «барахло» (непотріб). Так загинула безповоротно величезна кількість наших археологічних скарбів, свідків нашої великої, славної минувшини.

Пізніше московський уряд заборонив розкопувати могили, бо сам хотів пограбувати заховане там золото та срібло. Почали розкопувати наші могили московські «чіновнікі» (урядовці). Пригадайте Шевченкову «Розриту могилу». А як ми вже говорили, московські урядовці були неперевершеними майстрами злодійської «науки». Якщо вони могли вкрасти 45% грошей з державної скарбниці, то яку ж величезну нагоду красти мали вони, розкопуючи наші могили десь далеко в степу! Напевно, покрали 90% знайденого, відсилаючи до Петербурга 10% для замилення очей. Як уряд міг їх сконтролювати, коли весь уряд сам крав, від канцлера починаючи? Отже, крав і ґенерал, що керував розкопками, крали його помічники, крали робітники. Крали і перетоплювали, щоб скрити сліди. Ясна річ, ті урядовці не мали найменшого уявлення про наукову вартість заржавленого заліза, побитого посуду, якихось там каменів з незрозумілими написами і т. п. Весь цей, на їх думку, непотріб вони кидали, перемішуючи з землею. Потім наші археологи познаходили в тих розкритих вже могилах чимало речей великої наукової вартости, звичайно дуже пошкоджених тими варварами.

По наполеонівській війні 1812 року в Московській імперії залишилися тисячі полонених французів. Багато з них дістали державні та інші посади. Так, губернатором Чорномор’я (Новоросії, як перехрестили його москвини) став французький граф de Langeron. Герцог De Richelieu, інші високоосвічені французи займали різні посади, напр., Dubois de Montrereux, Sabotier, R. Rochette, R Dubrux. Французьким консулом в Одесі був високоосвічений A.Cousinery. Культурні французи природно звернули свою увагу на пишні руїни грецьких античних мармурових храмів, і вони почали археологічні досліди. Вони розтлумачили москвинам політичне значення археології, і тому московський уряд дозволив G. Blarambery заснувати музеї в Одесі та Керчі. Також дозволив в 1859 році тим французам організувати «Імпєратарскую Архєалагічєскую Камісію». Цим французам ми завдячуємо, що наші археологічні скарби врятувалися від перетопки і переховуються, хоч і не в наших (переважно в петербурзькому Ермітажі), все ж у музеях. Колись Україна забере це викрадене у нас наше добро.

Знахідки тих французів одразу притягнули увагу всіх європейських археологів. Приїхав німець F. Tiesenhausen, англієць Е. Minns та інші. Французи пильнували археологічні знахідки в петербурзькому Ермітажі (щоб москвини і там не покрали) та їх досліджували. Проф. Е. Мінс зібрав ті досліди в своїй книзі: «Scythians and Greeks in South Russia», з якої ми тут дещо наводимо. Пізніше зацікавилися нашою археологією культурніші москвини, як, напр., граф О. Уваров, проф. Н. Кондаков, проф. М. Ростовцев та ін., звичайно привласнюючи нашу археологію собі, як і нашу Київську імперію. З українських археологів працювали: Б. Формаківський, В. Хвойка (відкрив трипільську культуру), K. Луценко, М. Веселовський, Б. Ханенко, М. Макаренко, В. Щербаківський, М. Болтенко, І. Стемпковський, С. Гамченко, В. Данилевич, Ю. Сіцінський, Д. Яворницький, М. Біляшевський, П. Курінний, Я. Пастернак та інші.

В Україні розкопано сотні могил, а М. Ростовцев каже, що їх є тисячі. Назвімо лише кілька для ілюстрації. На Кубані: Майкопська, Келермеська, Маріїнська, Ульська, Костромська, Єлисаветинська (ці з VI–V ст. до P. X.); Група Семибратська, Великі і Малі Близнюки, Васюринська, Анапська (ці з IV–III ст. до P. X.), Буєрова з III ст. до P. X., Кабардинська з II ст. до P. X., Зубівська та Армавірська з І ст. до P. X., Ахтанизівська, Воздвиженська, Ярославська, Тифліська, Усть–Лабинська, Сіверська (ці з II–III ст. по P. X.), Старомишастівська, Царська, Золота (IV ст.). Руїни міст: Фанагорія (тепер Тамань) з III ст. до P. X., Стратоклея (теп. Темрюк) з II ст. до P. X., Цукара (в гирлі Кубані). В Криму міста Німфем з V ст. до P. X., Пантикапея (тепер Керч) з III ст. до P. X., Херсонес (Севастополь) з V ст. до P. X., Атенаум (Теодосія) з II ст. до P. X., Неаполіс (Сімферополь) з І ст. до P. X., Лестриґон (Балаклава) з І ст. до P. X. Могили: Куль–Обська з IV ст. до P. X., Юзобська, Золота Гора з VI ст. до P. X. На Дону: Олександрівська та Мастючина з III ст. до P. X., Голубинська з І ст. по P. X., Мигулинська з II ст., Новочеркаська з III ст., руїни міста Танаїс (гирло Дону) з І ст. На Чорноморщині: руїни міста Ольвія (в гирлі Бугу) з VII ст. до P. X., міста Тира (тепер Аккерман) з IV ст. до P. X.; могили: Чорна Долина з IV ст. до P. X., Єлисаветградська з III ст. до P. X. На Запоріжжі: Чортомлик, Солоха, Олександропільська, Томаківка, Цимбальська, Огузька, Діївська, Сміла, Ільїнська. На Полтавщині: Шумейкова, Перещипина. На Слобожанщині: Селимовська, Горний Салтів, Покровська. На Подільщині Немирівська. На Київщині Новосельська. Це лише найбільші могили. Кілька могил різного віку на річках: Сула, Псьол, Ворскла, Прить. На Дунайщині: Брезово, Бідняково, Панагурище, Радюена з IV ст. до P. X. і чимало інших.

Археолог М. Ростовцев пише: «Найстаріші історичні згадки про Русь — грецькі та ассирійські — говорять про VIII–VII ст. до P. X. Вони говорять про два народи, що відіграли визначну роль за тих часів (і не лише в історії Руси) — про кіммерійців (кімрів) та скитів. Ассирійські документи: пророцтва, писання, хроніки — належать до часів Сарґона II, Сенахериба, Езарґадона та Ащурбаніпала, с.т. до другої половини VIII ст. та до VII ст. до P. X. Вони говорять нам про бурхливий період в історії двох великих держав у сточищі Євфрату: Халдейського королівства ВАН (Арменія) та королівства АССИРІЇ. Індоєвропейські племена, що наступали зі сходу та півночі на ті королівства, ті джерела називають Gimirrai (Кімери) та Ashguzai (скити). Ми знаємо, що кімри з’явилися на кордонах Вану при кінці VIII ст. до P. X. і окупували королівство Ван десь по 714 році до P. X. На початку VII