Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

сердита вовчиця, зла хмарище, далі стріпонулась блискавка і так гримонуло, що Соломон зі страху впав на гузицю. Дід панічно боявся грози, а поготів блискавиць і громів. Він притьмом схопився із землі і, забувши про сорочку, вщерть напхану плодами, рвонув молодим лошаком до хащі. Тут, наче заєць, забився під ліщиновий кущ. Чипіючи на колінах, перелякано хрестився і, весь час заїкаючись, благав при черговій блискавці:

— Сятий Іллечку, пощади і помилуй бідного сироту!.. Не оскверни і не вкороти гнівом своїм тяжку жизнь жебракові!

Баба Фіскарошка належала не стільки до людей безстрашних, як педантичних — вона не була жадібною, але й доброві марно не дала пропасти. Тому, незважаючи на бурю, вона прицубрила до хащі не тільки своє, а й набиту добром дідову сорочку. А Соломон при кожному спалахові й ударові волав своє:

— Сятий Іллечку, пощади і помилуй!

— Діду, заткни писок! — раптом рявкнула баба. — Бо кедь Святий Ілля почує, што ми, злодії, тут, та ще й з краденим колгозним добром, то нам тогди точно кінець — алілуя і фертік!

Чи то від бабиного крику, чи від велетенського спалаху блискавки, Соломон схопився, вирвався із хащі і почав, мов навіжений, тікати через пагорб.

Встиг добігти до велетенського дуба перед долиною Святого Івана, як у дерево із усього розмаху влетіла блискавиця, осяйнувши весь навколишній світ якимось синющо-холодним світлом. Дуб заричав звіром і половину його зрізало, немов вогненним лезом.

Діда деревом не зачепило, але, видно, добряче влупило електророзрядом, бо коли прибігла Фіскарошка, Соломон лежав неподалік весь синій і бездиханний. Як і обіцяла баба — алілуя і фертік!

… Важко сказати, які житейські події були для нашої родини значними і, головне, радісними — весілля, хрестини, похорони чи іменини. Бо, скажімо, найгучніше весілля або хрестини, що починалися танцями, виском, писком й тисячоразовим зізнанням в догробовій любові, могли закінчуватися такими побоїщами, що нинішні криваві сутички у телебойовиках здаються невинними репетиціями до цілком пристойних вистав. І навпаки: поминки одного із родових чільників після кількох чарок із глибоко церковних пісньопівів плавно переходили у сумну народну «Цвіте терен…», якщо тут хтось із родини не похопився і не перестав наливати чарки далі — а такого за моєї тямки практично не траплялось, — задушевна й печальна «Цвіте терен…» плавно переходила у більш оптимістичну «День, білий день, вставай, дівко, клади огень…». А ця, зігріта ще кількома чарчинами, переростала у вже загалом життєстверджуючу «Ой, Марічко, чічері-чічері, розчеши’ ми кучері!». Це, у свою чергу, зривало поминальників із місць, і прощання з покійником закінчувалось шаленими танцями і навіть сороміцькими піснями на кшталт:

Ой, коби мені тото, Та й што в молодиці, Носив би` го коло серця А не коло гузиці… Не жаль мені мої жони, Што так рано вмерла! А жаль мені тої бульби, Што’ї пережерла! Ой, бідацька моя хижа, Хочу’ї валити, Не вмирає моя теща — Треба`ї душити!

І ще одна цікава деталь: коли траплялись торжество чи трагедія, родина без усяких запросин миттю являлась у потрібний час до обійстя.

Ось і тепер. Ледве встигли діда обмити й виставити у передній хаті на ослін, як із Лавок, Лохова, Бобовищ, Серенівець, Зняцева, Пузняковець та інших ближніх сіл і присілків почали злізатися, як воші на жебрачу голову, брати, сестри, тітки, вуйки, стрийни, стрики, кумове, сватове і всілякі інші хрещені, близькі і далекі, відомі і невідомі родини.

Верещали свинчата, бекали-мекали барани, кудкудахкали кури… Все це йшло під ніж. Жінки порались біля гарячих котлів і общипували гусей, правили голубці, готували тісто для хліба і повидлових рулетів. Чоловіки розбирали свинчата, варили гурки, готували м’ясива для відбивних…

Навколо панував діловий і, сказати б, навіть піднесено-святковий настрій. Особливо це відчувалось, коли сокачки і гентеші — так у нас називали кухарок і різників — влаштовували невеличкі перерви на горнятко вина чи погарчик паленьки. Тут уже доходило не тільки до родичання, кумовання, але й залицяння і навіть прямих натяків:

Був би, кумо, дуже рад, Затягнути вас у сад!

Все йшло чудово, душевно, на високому емоційному рівні. Одна деталь суттєво псувала родинну святкову ідилію — покійник, що лежав у передній хаті. Хоча, кладучи руку на серце, значна більшість, зайнята приготуваннями і в передчутті багатої гостини, за покійника вже й забула!