Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

— Ти што, Анцько, май розум! — закричали мамці всі водноголос. — А як же чоловік, діти?

— З ними буде усе добре, — заспокоїла мамка. — Повірте мені — вони будуть усе зі мною, а я — з ними, але хату вашу мушу покинути…

— Анцько, кому треба, то і в батька тебе знайде! — заперечила Фіскарошка.

— Ні, там не знайдуть, — усміхнулась мамка, — якщо я буду там, у нянька, усі забудуть про мене.

І того ж вечора, спакувавши дерев’яні валізи, мамка повернулись до батьківського обійстя.

І що дивно: з того дня і насправді усі ніби забули про мамку. Навіть агрономка Катерина, коли баба їй тепер нагадувала про невістку, дівчина спохвачувалась, щось починала пригадувати, руками стискувала скроні, а потім якось винувато відповідала:

— Так!.. так!.. Ваша, бабко, невістка дуже і дуже талановита. Бережіть її, дуже бережіть! — І одразу намагалась втекти.

У родині Данків теж дивним чином ставилися до життя мамки у діда Наполійона. Усім здавалось: так, і тільки так має бути! І що дивно — ми не бачились уже кілька років, але у всіх таке враження, ніби мамка щохвилини з нами, а ми — із нею!

Ось і тепер, коли навідався до діда Петра, маю таке відчуття, ніби я ані на мить не розлучався з мамкою. І маю таку упевненість, ніби увесь цей час вони мене щоранку будили, годували, доглядали, а увечері клали до сну і молились за мою долю.

Більше того, виявляється, мамка до найменших подробиць знали про все, що твориться у нашій родині на Небесі: від того, які квіти посадила баба Фіскарошка під вікнами, як вони зацвіли і аж до деталей гучних похоронів діда Соломона.

Оскільки остання подія — тобто, похорони діда Соломона — стала помітною віхою в історії Данківського сімейства, мушу в кількох словах і деталях переповісти її і я…

…Палкого літнього надвечір’я — на день Святого Іллі-пророка баба Фіскарошка і дід Соломон поверталися із гостини від родичів із сусідніх Лавок. Йшли, звісно, із мухами у носі і такою «свободою» в голові, що якби перед ними явився океан — перейшли би його, легко свистячи, босоніж і, головне, — пішки. Але замість глибокого океану, неподалік гори Ловачки, натрапили на плантацію якогось дивовижного і, звісно, немісцевого овоча. Невисокі рослини, подібні до кущів перцю, але з мохнатим листям і біло-рожевими квітами, тяглися від дороги і хутко збігали в долину невеличким схилом. На багатьох стеблах визирали з-під листя не по-християнськи чорні плоди, за формою схожі на огірки, і блискучими посмішками цірилися на діда з бабою.

— Даю ніс на відріз, што сесе якісь большевицькі провокації! — застережливо підніс до гори пальця Соломон.

— А чому так думаєш, Мішку? — запитала, відриваючи найвгодованіший плід Фіскарошка.

— Бо то лем большевики можуть так посміхуватися над даром Божим, — мовив Соломон, й собі зриваючи чорнющого плода.

— Никай, Марько, Богонько дарував людям нормальні огурки — хрумкі, зелені… А большевики їх партєйно перевоспитали і плоди почорніли. Хто тепер буде їсти ці чорні огурки? Хіба лем цигани?

— О, Ейзуш Крістуш! — раптом влупила себе по скроні Фіскарошка. — Я вже знаю, што сесе є!

— Што, найся не приказує?! — запитав Соломон.

— Се є!.. Як то?.. Кажани! — вигукнула Фіскарошка із такою радістю, ніби знайшла ключ до розгадки побудови пірамід єгипетських фараонів. — Сесе ж мені кума Гітлєрка ще в апрілю говорила, коли розсаду садили. Я ще тогди подумала: «Побив мінден тих москалів, коли вже не лем врагів, але й кажанів почали садити!»

Насправді перед Фіскарошкою і Соломоном стелилася плантація баклажанів. Одколи світ світом, у наших краях їх ніколи не культивували і люди навіть уявлення не мали, що це за плоди і що з ними чинити. Проте…

— Ану ж, Мішку, знімай лем із себе сорочку, — мовила баба, хутко розв’язуючи фартух.

— А се для чого?

— Як для чого? — обурилася Фіскарошка. — Нарвемо собі додому кажанів.

— А што пак з ними будемо чинити?

— Ти, Мішку, дурниць не звідай, — мовила повчально Фіскарошка. — Най лиш буде дома, а в газдівстві все найде собі місце — від здоров’я голова не пухне!

Це був святий закон нашого роду — в газдівстві все знадобиться: від знайденої на дорозі підкови і аж до атомної бомби. Часом наше обійстя перетворювалось на звалище прикупленого, знайденого, а де й викраденого краму і хламу. Проте ніколи ні в кого не піднімалася рука викинути непотріб. Адже в газдівстві все може пригодитись, або ж, як мудро вчила баба, — від добра ще ніхто з голоду не вмер.

Ось так і тепер. Фіскарошка не мала навіть найменшого уявлення, для чого можуть знадобитися їй ці «кажани», проте вважалося б неспасеним гріхом пройти отак попри колгоспне — навіть якщо б це не «кажани» висіли і лежали, а змії вертілись і сичали.

Миле подружжя так захопилося збиранням, що й не помітило, як із-за гори Ловачки виповзла, немов