Читати книгу - "Вибрані твори"

Так втілювала Олена Теліга молоде українське покоління: життєрадісне, сильне, віддане своєму краєві.

Минули, хоч важкі, але романтичні й золоті студентські роки. Померла 1929 року мати, й Олена Теліга з чоловіком, закінчивши студії, переїхала до Варшави, куди ще раніше перенеслися батьки. Настає важка ски-тальщина. Без праці — без майбутнього. Кругом чужина й ворожість: чого шукаєте у нас? Пощо покинули свою батьківщину?

Безвислідне шукання праці, упокорююче випрошування права на перебування.

Нема чим платити за помешкання. Нема за що обідати. Нема нізвідки підтримки, потіхи. І так день за днем, місяць за місяцем. Не помічається ні пір року, ні погоди. Світ зовнішній майже не існує — хіба як дракон, що вічно переслідує. Але є власний світ, світ своєї родини; є мужня рука друга-чоловіка.

Чоловік. Родина. Це український світ серед ворожої чужини. Тут живеться своїм життям. Тут б’ється серце й рветься душа до повного світу своєї Батьківщини.

Жорстока дійсність повертає віру в казку. Так хочеться жити казково. Молодість тягне уяву до Буенос-Айреса, Африки, Марокко! Але душа болить одним, однією мрією, однією тугою за однією казкою на ім’я — Україна.

Все удвох — з чоловіком. І справді їх покій ставав передпокоєм неба, коли на крилах туги, на крилах уяви летіти в країну мрій, якою була для них Україна. Залиті сонцем лани пшениці, розкинуті кубанські станиці, таємничі комиші. Станиця Ахтирська, де отаманом його сивобородий батько. Розстріляні білими чи червоними, але москалями — брати. Його власна втеча перед дені-кінською мобілізацією в ряди Української Армії, у Київ. Наступи, відступи, бої. Юнацька школа в Кам’янці-Подільському, охорона Головного Отамана Симона Петлюри, Овруцька епопея і тиф. Думка ширяє над цими картинами, а уста? Говорять чи мовчать — все одно. І він, і вона бачать те саме: важкі змагання, криваву трагедію і найтрагічніший день 21.11.1921 р. перехід Збруча й дроти таборів інтернованих. Майже тим самим дротом оточені й тепер. Та ж сама безвихідність і та ж сама віра в майбутнє.

А перед поеткою знов стають образи зраненого Києва, казкового лицаря й пробудження любові до пізнаної землі — у хвилину розстання.

Так, разом з чоловіком у спільній любові, у спільній тузі за Батьківщиною живе Олена Теліга у своєму світі. Не лише поетка, й дружина; для неї існує тільки він, у його «скарбницю я складаю скарби, які дає мені моє полудне». І цей світ подружжя, світ любови постає в ідеальній викінченості в її поезіях, тут виливається глибока життєва філософія на вічну тему — мужчина і жінка.

Її не ваблять витерті фрази про «жіночий рух», про «визволення» жінки, про «рівноправність». У нашу добу це все осягнене. Не цікавить її «вплив» на мужчину, на справжнього мужчину не треба й не можна «впливати»; мужчина має бути міцний, коли жінка його має любити.

Голос її серця покликав віддати свою любов Михайлові. Чому? Бо він був справжній муж, вояк і джентельмен. Він її зв’язав зі собою не лише любов’ю, хотів її бачити не лише товаришкою свого особистого життя, але й своїх змагань. І значною мірою через цього чоловіка стала вона не лише кохаючою дружиною, а й борцем за український ідеал. І як справжня жінка знала, що жінка буде такою, якою її хоче бачити чоловік, якщо цей чоловік стоїть справді високо. Тому й писала вона (в статті «Якими нас прагнете»), що виховання жінки не здійсниться через жіночі організації, а тільки через високі лети чоловіків.

Та жінка — не лише пристань для відпочинку. Вона не лише сторож домашнього вогнища; вона співборець, що не жаліє дому для вищих цілей.