Читати книгу - "Пульсари"

— Та ви що? За кого мене маєте? — Медбрат відклав убік «Перець», але грошей не повернув, щоб не образити переляканого батька.

Він колись відмовився взяти карбованця у матері одного хворого, так вона на коліна впала, благала дивитись за її чадом «сердечно і справедливо» й таку істерику влаштувала, що хоч саму її в лікарню клади. Відтоді медбрат ніколи не повертає родичам хворих карбованці — хай вірять, що за ту зім’яту троячку вони купили посилену увагу персоналу до їхнього зятя чи свата, — це заспокоює людей, це рятівний бальзам для їхніх душ.

Мусій помахав Віталикові рукою, як колись, ще в дитинстві, але син не відповів.

Страх ще дужче стиснув душу відважного батька — невже могила не порожня? А хто ж тоді син? Той чи цей?

Не встиг Мусій ступити в коридор, як його схопила Іванова і швидко-швидко повела до Пильнюкового кабінету.

О, Мусій добре пам’ятає усі відвідини цього стерильно чистого професорового кубла! Зараз тут зчепилися два світила — біолог і хірург, і чи то лаються вони, чи ведуть наукову дискусію, байдуже їм навіть до його присутності.

— Хлопець упізнав Ярисю й дивився на неї, як на матір! — гримів голосом надтріснутої органної труби Верхуша, забувши про рекомендацію Пилькюка утримуватися від емоцій у свої вісімдесят п’ять.

— Не пізнав! — тихо але рішуче заперечив Пильнюк. — Спрацював елементарний інстинкт пінгвіна — він тричі промацав її поглядом згори донизу.

— До вашого відома, колего, до вашого відома! Якщо лев росте в ізоляції, то в дорослому віці не кинеться на антилопу, вперше її побачивши: інстинкт подавлений. А цей хлопець пригадав Ярисю, бо вона всі три місяці за ним ходила. У рибонуклеїновій кислоті або в молекулах якихось речовин, про які ми й уявлення не маємо, була записана інформація. — Верхуша затрусив головою.

— От ви собі й заперечуєте, шановний Климе Гнатовичу, — не здавався хірург. — Віталик не знав Ірину до аварії, так що ні про яку інформацію, записану в руці, не може бути й мови.

— А я й не кажу, що в руці! Ярися була першою жінкою, яку той козак побачив, народившись удруге.

Мусій стояв ні в сих ні в тих. Чи вони спектакль грають, чи таки справді виростили? Те, що був хлопець без ніг чи з якимись оцупками, те сам Мусій бачив. А як не вірити власним очам? І до чого тут риба-никотин? Яка риба?

Мусій кашлянув — не почули. Тоді став між двома дідами, як це роблять, розбороняючи розбишак.

 — Інтересуюсь, шановні, а коли ж Віталик говорити почне?

Вчені діди перезирнулися, немов збагнули на якусь мить, що не годиться при батькові вести таку розмову, але…

— Поки що утішити вас не можу, юначе, — проскрипів Верхуша. — Завтра йду на кафедру педагогіки, нехай підключаються. Мовна пам’ять, на жаль, тільки в мозку записана…

— До чого тут пам’ять! — заперечив хірург. — Якби вас, Климе Гнатовичу, так трусонуло, як Віталика, ви б і власне ім’я забули.

«Ага… Значить, таки відкопали, зшили, оживили… Але де ж шрами? І чому на місці стального зуба біліє звичайний?» Були ще запитання у Мусія, але навіть сформулювать їх без чарки понад людські сили, а де вже збагнути…

— Ну, а як ви думаєте, пізнав вас синок? — безцеремонно, ніби колегу по роботі, а не багатостраждального батька, запитав Верхуша.

— Він-то ніби пізнав. Але я вагаюсь… — Мусій хотів сказати «вагаюся вважати того хлопця сином», та вчасно зміркував, що така заява — вода на колесо їхніх балачок, тому й звернув на інше: — Вагаюся підтвердити, що він пізнає. Мені б із жінкою прийти. Віталик більше матір любить, ніж мене…

— Ні-ні, юначе, — злякано замахав руками старий біолог. — Зайві стреси дуже шкодять не тільки старим, а й малим. А нам же його мови навчати… — І вже не до Мусія, а до колег звертаючись: — І філософів треба підключити, хай обгрунтують Ярисин експеримент у науковому плані, я ж думаю, що в теорії вони вже пішли далі свого попередника Федорова[5]. І до юристів слід звернутися — хай подумають, як Віталику метрику виписувати, військовий і профспілковий квиток поновлювати. Паспорт, прописка… буде роботи і юристам, і психологам. Заварила Ярися нам комплексну тему.

Ірина не обізвалася — мовчки сиділа в затишному Пильнюковому кріслі. Руслан Максимович занотовував на папірці першочергові завдання, пов’язані з надзвичайним пацієнтом у його відділенні, і це понад щоденні клопоти й всілякі неув’язки. А Верхуша взявся просвіщати зляканого Мусія.

— Ви знаєте, що таке комплексна тема? — Професорський перст вознісся над головою, і Мусій мимоволі прикипів до нього поглядом. — Я теж лише місяць тому дізнався. Це дуже просто: коли я рік або два сам копирсаюсь у лабораторії, а потім, за місяць до звіту, оголошую раптом, що відкрив щось, — це не комплексна тема, юначе, а індивідуальна. Моєму звітові одні вірять, інші в кулак підсміюються. А чому? Бо швидко не перевіриш — брешу я чи правду кажу. А комплексна тема — це як ось оживляти вашого сина: графіт, собаки, Ярися, кури, я, дорожня міліція, Швидкий і шановний Руслан Максимович. Да… Про що я? Ага… Якби хоч один з нас зробив щось не так, то зразу б це й відкрилося. Тому деякі вчені виступають проти комплексу. Я б сказав, так звані