Читати книгу - "Пульсари"

Мусія виручила Іванова:

— Забула сказати, Климе Гнатовичу, що вам дзвонили. Ще вранці. Просять відгук на чиюсь там дисертацію про інтенсифікацію росту курей гормонами. І як я забула вам сказати?

Верхуша втомився — не для його віку отакі темпи. І розмова з Мусіем мала пригальмувати пристрасті нинішнього дня, якби міг хоч кілька хвилин передрімати. Але згадка про курей!..

— Я ж застерігав проти цих пухких покручів, — одразу ж кинувся у бій. — Он фермери приїжджали в колгосп «Комунар». Подали їм курочок на обід, так вони спочатку носами закрутили. А тоді один покуштував, другий — крик, гам піднявся за столом, мов на пташнику, — все поїли, ще й кісточки повисмоктували. А чому? Бо натуральних зозулястих їм подали, а вони за своїми гормонними вже й смак курятини забули. Отак, любі мої. Я напишу відгук. Я вже попереджав. Я побіг, раз така справа. Про педагогів, юристів та філософів пам’ятаю теж. Ви своє діло робіть, Ярисю, розвивайте у хлопця рефлекси, це сьогоднішнє ваше завдання, а до всяких там психологів не ходіть, бо ви ще не маєте такого, як у мене, наукового авторитету. Не сприймуть і не допоможуть. Тут без мого кулака не обійтися. — Верхуша потряс піднятими руками і, заточуючись, подріботів з кабінету.

Кафедрою педагогіки керував молодий, упевнений у собі, у своїх здібностях і в своєму майбутньому чоловік. Нещодавно на його честь вивішували стіннівку із вималюваною на весь ватман цифрою 40 і запевненням, що наука тримається на сорокарічних. Стіннівка лежала на столі — мабуть, збиралися віддати ювілярові, і Верхуша, чекаючи Димерзу — таке мудре прізвище мав завідувач кафедри і сердився, коли його плутали з Мурзою, — без лупи роздивлявся кумедно вималювані великі цифри.

Димерза зайшов поважно, з гідністю тримаючи в одній руці блискучий «дипломат», а в другій — дві книжечки «Педагогіка на новому етапі».

— Прошу. Радий вас бачити, — тихо мовив він до Верхуші, так тихо, що старий професор і не розчув, проте здогадався, що його запрошують за скляну перегородку, яка відділяла зава від співробітників.

— Сигнальний примірник. Монографія за докторською дисертацією, — так само тихо проказав Димерза. І цього разу Верхуша не почув і вже не зміг здогадатися, що мовить господар, тому перепитав:

— Що?

— Сигнальний примірник, кажу.

— А… Вітаю. — Верхуша почав гортати сторінки, удаючи, що читає, хоч не бачив там жодної літери. — Ви обов’язково повідомте мені, коли з’явиться в продажу. Дуже потрібна книжка, — злукавив старий, бо знав хворобу славолюбного Димерзи: той завжди натякав голові місцевкому, щоб не забув його запросити до президії чергових зборів.

— Так… — погодився Димерза, і знову старий не збагнув, — чи це була згода повідомити про вихід книжки у світ, чи підтвердження її унікальності. — Я порушую серйозні проблеми. Цікавий експеримент описую. Ми взяли два класи: в одному дітей увесь час лаяли, навчаючи, а в другому хвалили. Потім дали їм контрольні роботи. Краще написали ті, яких хвалили. Для практичної педагогіки це дуже цікавий результат — заперечує прислів’я, що за одного битого двох небитих дають. Треба міняти програми, підручники, згідно з новою педагогікою перевчати вчителів. — Димерза підсмикнув і поправив на колінах брюки свого ідеально зшитого костюма — «у людині все повинно бути прекрасним» любив повторювати він цю половину чеховської фрази, стосуючи її до нового плаща, модних черевиків чи вишуканої зачіски. — Наш експеримент — вагомий внесок у теорію. Він дозволяє по-новому глянути на полеміку між Фрейдом і Блонським. Помилявся Блонський, запевняючи, що «березова каша» стимулює навчання. — Годинами міг викладати й спростовувати різні концепції Димерза. Тільки щоб аудиторія була вдячна. А цей старий навряд чи все й чує, а як дочує, то чи й зрозуміє…  — Шкода, що біологи нас не підтримують, — голосніше, щоб гість уторопав, проказав Димерза. — Потрібні експерименти на щурах. Може, візьметесь?

Верхуша не поспішає з відповіддю, бо вона може утруднити розмову про штучного хлопця, заради якої він оце прийшов. Не хотілося йому встрявати в полеміку з молодим завом з приводу слова «педагогіка», у якому нема кореня, похідного від «щур». Та й звик професор, що в науці експериментують спершу на тваринах, а тоді вже на людях. Біс його знає, може, старий відстав у методології. А може, це вплив нашого бурхливого часу, коли все треба робити швидко й одночасово…

— Все це дуже доречно, дуже доречно, — хитро уникнув Верхуша відповіді на конкретну пропозицію. — Я до вас із проханням: дайте досвідченого педагога. Треба навчити одного хлопця говорити.

— Чийого?

— Та так, нічийого.

— Так не буває,  — засміявся Димерза. — Це тільки мене в капусті знайшли, а всіх інших, — з метриками й батьківськими іменами лелека приніс.

 — Інспектора Вола синок.

«Якого ще інспектора, — подумав Димерза. — Навіщо він мені?»

— А ви порадьте звернутися до логопеда.

— Пожежника, — уточнив Верхуша, ніби не почувши поради.

Димерза замислився… Пожежник. Це міняло справу. Недавно горіли — пропали всі столи, технічні засоби навчання і проект нової шкільної програми з математики. Ремонту на тисячу карбованців було. Самого Димерзу оштрафували на сорок. Може, тому, що серед знайомих не виявилося жодного пожежника…

— Давайте так, Климе Гнатовичу, ви доводите на пацюках, що здатність до вироблення