Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

— Ні, Айте, Восьме. До початку операції «Блискавка» лишилось рівно сімдесят п'ять годин.

Брови Головного Радіотехніка зсунулись, очі тривожно заблищали. Обличчя здалось таким знайомим Айтові, що він здригнувся.

— Скажіть, чи ви часом… Ви дуже схожі на Мей!

— Я її брат, — тихо відповів Головний Радіотехнік. — Мене звуть Рой.

— Розумію… Пам'ятаю. — Айт гарячково схопив його за руку. — Мей розповідала… Вона казала: «Загинув!»

Перед очима в Айта постала феєрична ніч на Новий рік, вкрита квітучим мохом галявина біля Синього водоспаду, де Мей розповідала йому про свого брата.

— Як… вона? — Айт хотів дізнатися одразу про все, але він спромігся тільки на оці два слова.

— Їй дуже важко, Айте! — сумно сказав Рой. — Лишилось так небагато, і саме тепер… Але ні, все буде гаразд. Знайте: її життя — а може, й успіх усієї справи — залежить насамперед од вас.

— Од мене?

— Так. Треба негайно виготувати барабан пам'яті для «сколопендри» на голос Мей. Той, що ми зробили, чомусь не працює. Ми перевірили його.

— Коли він вам буде потрібний?

— У вашому розпорядженні одна ніч.

Айт стиха свиснув: нелегка штука! Але вибору немає. Отже, треба встигнути.

Над Дайлерстоуном, над Монією, над усією Заокеанською півкулею пливе тиха-тиха, волога й тепла ніч.

Весна вже відгуляла своє буйне, пишне весілля. Обсипались ніжні пелюстки квітів, погасли кличні вогники світлячків, замовкли шерехи й пісні. Дерева стоять урочисті й млосні. Вони ніби прислухаються до того, як шумують в їхніх судинах життєдайні соки, вливаючи міць у крихітні пуп'янки. І є глибока, інтимна краса в оцій умиротвореності природи. Життя зароджується навесні. А розвивається воно влітку.

Пливе над Монією тиха, тепла ніч, поглядає незліченними очицями-зірками на ліси й поля, на халупи й палаци, на селища й міста. Зазирає в темні вікна будинків: а що там? а хто там?

Люди. Просто люди. Вони різні з виду, сплять у різних позах. Але якщо не зважати на розкіш чи злиденність білизни, хіба визначиш, хто мільйонер, а хто жебрак?

Он з будинку, що сяє великими яскравими вікнами, пролунав дитячий плач. Там, у клінічній палаті, народилося нове життя.

Я не знаю тебе, жінко, що народила зараз первістка-сина. Ми ніколи не зустрінемося з тобою, громадянко далекої країни. Але я шаную тебе, невідома, бо ти стала матір'ю. І я кричу тобі через моря й континенти: якщо ти хочеш, щоб твоє дитя жило й зростало, не бажай смерті іншим дітям. Перетни шлях війні!

Та чи не пізно звертатись до тебе, жінко! Ти не догадуєшся, що перший день твого сина стане для нього й останнім; що от-от спалахне полум'я, здатне спопелити увесь світ.

Якби ти знала про це, ти схопилася б з ліжка, вибігла б на вулицю, заступила дорогу танкам, що сунуть на вихідні позиції. Адже ти — мати, і для тебе життя дитини — найдорожчий скарб!

Але коли б ви, матері Монії, знали наперед, що станеться вранці Дев'ятого дня Другого місяця Шістнадцятого року Атомної ери, ви забули б і про материнську любов і ще в колисці задушили б синів, що зараз холодно й розсудливо налагоджують стартові апарати балістичних ракет, чіпляють до бомбардувальників бактеріологічні бомби, востаннє перевіряють гармати й радіолокатори. Вони, ваші сини, почувають себе у безпеці. Можливо, що не всі вони загинуть. Але зате на ВАШІ сиві голови, на голівки ВАШИХ онуків посиплеться вогонь і каміння, і марно будете ви благати порятунку.

Ви не хотіли про це думати, матері Монії. Вам здавалось, що ваші сини — найрозумніші, найкращі, а всі інші — бидло. Ви про війну знали тільки з книжок та кіно. А тепер вона нависла над вами. Вам залишилась одна-єдина ніч!

Тривожною була вона, ота остання мирна ніч планети.

Ще увечері підпільні радіостанції передали умовний знак Єдиного центру Монії, сигнал негайного збору бойових дружин.

Не кожен з дружинників знав справжній зміст цього сигналу: суворі закони конспірації вимагали тримати в таємниці дату початку операції «Блискавка». Але кожен догадувався: надходить вирішальна мить, від якої, можливо, залежить доля всього світу.

Швидко й непомітно збирались дружинники на своїх заздалегідь визначених пунктах. Вони нічим не нагадували солдатів. Брели собі вулицями Дайлерстоуна чи якогось іншого міста Монії звичайнісінькі, аж ніяк не героїчні з виду монійці, заходили до звичайнісіньких будинків. Там на них чекали з радістю: «Заходьте, заходьте! Ми справляємо іменини, ви потрапили вчасно!»

Іменини, хрестини, поминки, заручини — якби Кейз-Олові доповіли того дня статистичні дані про кількість бенкетів у Монії, він одразу второпав би, що справа стоїть не гаразд. Але ж і це ще не все: в ніч на Дев'яте число Другого місяця з'явилось понад тисячу «спіритичних гуртків» та «картярських клубів»; саме тієї ночі в незліченній кількості невеликих майстерень виникла негайна потреба в робочій силі, а на автостради Монії виїхали в автобусах численні групи монійців «на прогулянку».

Кожен з дружинників дістав завдання. Часом це були зовсім незначні доручення: вимкнути десь електричний струм; перетнути кабель радіорелейної лінії номер такий-то; захопити пожежну машину з драбиною і переправити туди-то. Але саме ці деталі й визначали успіх чи неуспіх загального плану повстання, розробленого Єдиним центром.

Власне, те, що готувалось уночі з Восьмого на Дев'яте, не можна було назвати повстанням. Ішлося зовсім не про повалення капіталізму, не про революцію. Треба було тільки перетяти шлях війні, не допустити того, щоб зі стартових майданчиків злетіли смертоносні атомні та водневі бомби.

Якби дружинникам довелося мати справу з людьми, це незвичайне повстання пройшло б гладенько. Але