Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

майбутнього, а також показати світу, що необмежений суверенітет фінляндської правової держави відповідає спільним інтересам Європи. В обізнаних колах ніхто не сумнівається, що загибель радянської влади — це справа часу. Європа дотримується думки, що доля Петербурга в руках Фінляндії, і вважає питання його здобуття не фінсько-російським, а світовим, яке слугує досягненню миру й інтересам людства. Якщо Петербург буде здобуто без нашої допомоги, перед світом постануть непередбачувані труднощі при врегулюванні стосунків нашої країни зі східним сусідом. Якби ми в хвилину небезпеки надали потужну допомогу, дружні до нас держави могли б навести цей аргумент на нашу користь проти всіляких вимог, які нам висуватимуть. Якщо біле військо на підступах до Петербурга буде розбито, всі покладуть за це відповідальність на нас. Уже тепер лунають голоси, що Фінляндія уникла більшовицької інтервенції лише внаслідок дій російських армій на півдні та сході. Радянський уряд свідомий того, що фінляндська армія може вирішити долю Петербурга, але якщо той уряд матиме розв’язані руки, він, поза сумнівом, застосує свою переважальну силу проти нас, ну а мир із більшовиками, який в очах світу поставить нас нарівні з ними, дасть хіба що ілюзорну безпеку. Віддавши російському війську зброю й здобуті з великими труднощами матеріальні засоби, ми не знайдемо більше можливостей владнати своє майбутнє, а лише зменшимо обороноздатність своєї країни, коли мусимо бути готовими з усієї сили захищати свої права. Натомість активні дії дадуть нам запоруку того, що наш голос буде почуто в майбутніх врегулюваннях міжнародних відносин, ми піднесемо свій народ до сильної й шанованої міжнародної позиції і здобудемо симпатії й подяку сучасності. Погляди світу звернуті до нас, і всі друзі Фінляндії занепокоєно питають, чи покажемо ми себе гідними вільного народу й чи сприятимемо в міру своєї снаги досягненню миру в Європі. Питають, чи наш народ, який сам рік тому на межі загибелі гукав на допомогу, тепер відхилить адресоване йому прохання. Від теперішнього рішення залежатиме, чи зможуть сучасність і нащадки закидати відважному й шляхетному народові, що він боязко ухилився від дій, потрібних для інтересів людства, й піклування про своє власне майбутнє благо.

Мій лист було сприйнято в Фінляндії неоднозначно. Певна річ, я й не чекав розуміння тієї частини народу, для якої визвольна війна була чужою. Утім, деякі думки, висловлені в щоденних газетах, свідчили, що певні верстви населення, які раніше негативно ставилися до антибільшовицької діяльності, тепер почали по-іншому сприймати вимоги ситуації. Але яка б не склалася фінляндська громадська думка в цьому питанні, не вона, звичайно ж, була вирішальним чинником.

Дуже швидко я зауважив, що позиція Заходу в російському питанні змінилася. Низка невдач, яких зазнало військо білих росіян, спонукала уряди країн Антанти відмовитися від зусиль, спрямованих на ефективну інтервенцію. Ще в листопаді англійський прем’єр-міністр Ллойд Джордж повідомив парламент, що уряд більше не має наміру надавати економічну підтримку білим росіянам, соціалістичні партії Франції та Англії дедалі наполегливіше протидіяли всякому втручанню в російську конфліктну ситуацію, а англійські професійні організації (Trade Unions) почали енергійно підтримувати більшовиків. Доля розпорядилася так, що теперішні керівники цих організацій, будучи членами уряду, змушені збирати те, що посіяли їхні попередники тридцять років тому.

Без сумніву, Європі й усьому світові доводиться дорого розплачуватися за те, що 1919 року більшовизму дали цілковиту волю дій, дозволивши центральноєвропейським проблемам майже повністю лишити в тіні небезпеку зі сходу. Можливо, трохи має під собою ґрунт твердження, що Англія не надто прихильним оком поглядала на відродження колишньої Росії, країни, яка одного разу вже становила загрозу для її азійських інтересів. На той момент не було усвідомлення, що збільшовизована Росія невдовзі стане ще небезпечнішою загрозою в тій частині світу. Що може означати для Європи вихід Червоної армії на сцену, починали розуміти, коли вона напала на Польщу влітку 1920 року, оснащена зброєю, надісланою з країн Антанти арміям білих росіян.

Політика західних держав щодо Росії була недалекоглядною й погано скоординованою, внаслідок чого антибільшовицькому руху бракувало і моці, і єдності. Не було навіть намагань досягти зближення між лідерами білих росіян і країнами, що відокремилися від Росії (насамперед Польщею та Фінляндією), та й підтримка білих російських армій відбувалася не під єдиним керівництвом і не на спільних політичних засадах. Адміралові Колчаку активно допомагала лише Франція, натомість Англія і США вважали його реакціонером. А ось генерал Денікін мав довіру всіх держав Антанти, тимчасом як його наступник генерал Вранґель лишився без підтримки Англії. Усі військові «демонстрації» на околицях Росії більшою чи меншою мірою зазнали невдачі. Недалекоглядна французька окупація Одеси й деяких інших портів Чорного моря взимку і влітку 1919 року не дала жодної користі, зате спричинила для Франції серйозну втрату престижу.

З Парижа я подався через Швейцарію до Варшави, щоб забрати все, що, можливо, ще лишилося від домівки, покинутої п’ять років тому. Я зауважив, що польська столиця дуже змінилася. Хоч вона не зазнала таких руйнацій, як багато інших міст на континенті, сліди війни були помітні й там. Найбільше впадав у вічі вщент підірваний великий міст через Віслу. Утім, куди більшої шкоди зазнала в Польщі сільська місцевість, адже фронти ходили хвилями по тій безталанній країні. Транспортне сполучення було поганим, а торгівля — паралізованою. Незважаючи на всі випробування, поляки все ж таки лишилися господарями в своєму будинку і енергійно заходилися відбудовувати країну. З гордістю й надією вони плекали свою молоду армію, яка очистила Польщу від більшовиків, але окупувала частини Білорусі й України.

Мене щиросердно зустріли друзі-поляки. Їм вдалося врятувати від реквізиції мої речі, знайдені німцями на одному зі складів із написами «Барон Маннергейм». Ті намірялися конфіскувати їх на підставі виданого окупаційною владою припису про реквізицію майна російських офіцерів, не знаючи, що я на той час обіймав пост головнокомандувача фінляндської армії. У варшавському «Польському клубі», постійним членом якого я був, я радо зустрівся з багатьма своїми давніми друзями.

Я відвідав і маршала Пілсудського, великого польського лідера, який після того як німці залишили країну в середині листопада 1918-го очолив молоду республіку. Його резиденцією був Бельведер, маленький палац окрай Лазєнківського парку, де раніше містилися казарми кіннотної бригади. Пілсудський поводився без помпи, просто й природно, і прийняв мене в кабінеті зі скромним умеблюванням. Розмова майже відразу перейшла на таке злободенне для нас обох російське питання. Він цілком розумів, як важливо об’єднати воєнні дії білих росіян із зусиллями країн, що відокремилися від Росії, але разом із тим промовив оці слова, які влучно схарактеризували становище:

Що я маю робити,