Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

якщо керівники білих росіян ніяк не збагнуть: Росія, яка народжується у нас на очах, — не та сама, що колись, і ні Польща, ні Фінляндія не можуть бути частиною тієї держави! У вересні я відрядив військову делегацію під орудою генерала Карницького, щоб повідомити Денікіну, що ми в принципі готові жертвувати польською кров’ю заради росіян, але коли Карницький порушив питання польської незалежності, Денікін заговорив про неподільну Росію, частиною якої Польща, мовляв, завжди була. Доки панує такий погляд і вихідним пунктом дискусій стає неподільність Росії, мені здається, безнадійно провадити перемовини з російськими лідерами.

А незабаром став відомий наслідок недосягнутої співпраці між Пілсудським і Денікіним. Пасивність польської армії восени 1919 року дала більшовикам змогу зняти частини з Польського фронту і кинути їх проти Денікіна, якого відтискали назад, аж поки на початку квітня 1920-го він опинився в оточенні в Криму. Військо Пілсудського почало наступ, підсумком якого стало здобуття Києва на початку травня, але тим часом настав вирішальний момент у долі Польщі: більшовики перейшли в контрнаступ своїми частинами, знятими з Південного фронту й Кавказу. Невдовзі Червона армія почала загрожувати самій Варшаві, і там насилу вдалося відбити більшовиків, які вже дійшли до міських брам.

Аргументація польського державного діяча була зрозумілою: справді, головними винуватцями поразки білих росіян стали генерал Денікін та його радники. Але велика частина відповідальності за падіння фронту лежить і на урядах держав Антанти, адже вони могли виступити в ролі арбітра в дискусійних питаннях, які розколювали антибільшовицькі сили, а також спробувати врегулювати їхні суперечки. Якби це було вчасно зроблено, ймовірно, результатом би стало падіння більшовицької влади.

Уважний спостерігач може зауважити в ситуаціях, що склалися після обох світових воєн, разючі паралелі. Двічі західні держави зосереджувалися на німецькій проблемі, не звертаючи уваги на небезпеку, яка загрожувала зі сходу. На їх політику щодо Росії вирішально вплинули внутрішньополітичні доктрини, яким дозволили визначати й зовнішню політику.

Після повернення до Фінляндії на початку 1920 року я радо прийняв пречудовий народний подарунок, збір коштів на який було розпочато зверненням до народу вже наступного дня по тому, як стали відомі результати президентських виборів. Разом із подарунком мені вручили адрес, підписаний сотнями тисяч громадян, що представляли всі суспільні класи, і в ньому було сказано:

У час, коли фінляндський народ не міг ручитися за своє життя й майно, коли існувала величезна загроза для самого його існування, Ваш палкий заклик надихнув на боротьбу проти загибелі й знищення всі сили, які обстоювали збереження законного суспільного ладу, успадкованого від батьків. Ваше чарівне слово створило, немов із повітря, відважне військо Білої Фінляндії для визволення Вітчизни. Під вашим командуванням це військо воювало й перемогло.

У важкий момент Парламент Фінляндії запросив Вас стати очільником нашої держави. Ви прийняли запрошення, і Вам судилося виконати великі завдання, покладені на Ваші плечі.

І під час виконання цих своїх завдань Ви стали взірцем і натхненником для нашого народу. Будучи головнокомандувачем армії й очільником держави, Ви перед усім народом висловлювали шляхетні думки, прищеплювали вимоги морального обов’язку, лицарства й патріотизму, який підноситься над партійними поглядами.

Праця — найкраща подяка її виконавцю. Ми наважуємося сподіватися, що закладені підвалини збережуться й свобода та незалежність Фінляндії стануть хвалою й пам’ятником Вашій великій справі. Але все ж ми відчували потребу висловити подяку й захотіли створити особливий національний фонд, який матиме Ваше ім’я і збереже пам’ять про Вас прийдешнім поколінням.

Запевняємо Вас у глибокій подяці нашого народу й просимо прийняти як почесний подарунок цей фонд, отримувати з нього відсотки впродовж життя і розпорядитися його капіталом.

Ця урочиста декларація свідчила, що я мав рацію, ні на мить не сумніваючись, що в Фінляндії є широкі верстви населення, для яких здобутки визвольної війни — дорогоцінна і відповідальна спадщина. Тим більше мене гнітило, коли я зауважував, що, з другого боку, існує та сама політика поступок ворогам суспільства, від наслідків якої я так вагомо застерігав у промові, адресованій делегації Національної коаліційної партії.

Ще до укладання миру між Фінляндією й Радянським Союзом — а це відбулося в Тарту в жовтні 1920-го — уряд навесні того самого року дав дозвіл комуністичній партії скликати установчі збори й називатися Фінляндська соціалістична робітнича партія. Попри те що таємна центральна поліція на підставі неспростовних доказів вимагала ліквідувати партію й порушити судову справу проти її керівників за зраду батьківщини, це не викликало жодних дій з боку урядових кіл. Комуністи дістали змогу спокійнісінько продовжувати організовану діяльність і провадити пропаганду, а також брати участь у парламентських виборах 1922 року. Внаслідок цього комуністична партія змогла відрядити аж 22 представників, щоб вони пильнували в парламенті її інтереси — а також інтереси Москви.

Лише влітку 1923-го уряд почав реагувати. Керівники партії постали перед судом і отримали вироки, а Верховний суд оголосив так звану соціалістичну робітничу партію злочинною організацією. Минуло два роки, перш як її було ліквідовано, але й це не спинило її діяльність. Під назвою Фінляндська соціалістична партія робітників і дрібних хліборобів комуністам дозволили функціонувати далі.

Одним з принизливих наслідків того, що комуністи мали змогу спокійно провадити агітацію, став терор, який вони вчиняли на заводах, фабриках та інших робочих місцях щодо робітників, які мали патріотичні настрої, брали участь у визвольній війні і належали до шуцкору. На це явище уряд теж ніяк не відреагував. Тривала червона агітація у збройних силах. Пасивність влади фактично означала реабілітацію червоного заколоту, що оприявнювалася і активними діями — насамперед дедалі ширшими амністіями, частиною яких стало ще й повернення всіх громадянських прав. Амністії було поширено навіть на численних осіб, засуджених за тяжкі злочини, аж до ватажків заколоту — незважаючи на негативну резолюцію Верховного суду.

Як можна було здогадатися за цих умов, питання оборони країни теж стало яблуком розбрату між партіями. Мета лівих сил полягала в повному роззброєнні. 1921 року соціалістам вдалося домогтися відкладення розгляду нового закону про військову повинність на післявиборний час. Для позиції центристів у питанні оборони країни було характерне намагання зменшити тяготи військової повинності і виразне небажання йти на економічні жертви, потрібні для утримання збройних сил, не кажучи вже про поліпшення їх стану. Внаслідок цього частка асигнувань на оборону країни в державному бюджеті меншала з кожним роком: становивши 25,5 % 1919 року, вона до 1923 року поступово зменшилася до 14,7 %.

Крім того, в багатьох колах панувало патріотично-перебільшене уявлення про можливості, які існуватимуть у лиху годину. 1918 року армію було створено з нічого, тож гадалося, що