Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

Зовсім гублюся, коли він мене на себе смикає, і знову бере в грізний оберемок. Від чого ще розлютився?

З глузду з'їхав! На парковці він бикував мені просто в обличчя, і явно мав намір покарати поцілунком після погроз. Але я перша його поцілувала.

— Ти навіть не пам'ятаєш, благодійниця, — дивиться на мене вогнем, — я й не сподівався, що згадаєш. Я в Миронському дитбудинку виріс, у тому, що в сусідній області розташований. Один раз туди повернувся, з баблом. Єдиний. Вони благали потім Дід Морозом побути...

... він слова вимовляє, а я по швах розходжуся, як стара ганчіркова лялька. Що це він має на увазі? Ні! Мій Дід Мороз! Весь цей час...

— ... а я здуру погодився. А ти тоді Снігуркою була, не пам'ятаєш? Вісім років, напевно, минуло. Поцілував тебе потім у кутку якомусь, бо не стримався. Застовпити тебе хотів, сам себе не впізнавав.

Я приголомшено дивлюся на свою руку. Не знаю, моя вона чи чиясь? Весь цей час... Він же моє обличчя тоді бачив, а я його — ні. Тільки губи частково розгледіла.

Весь цей час... він мовчав. А я як ідіотка остання... Навіть не підозрювала і фантазувала, що це не аномалія, що я від Васі гину.

А тепер.

Тепер.

Знову за ніс, виявляється, мене водив. З першого самого дня, як ми за стіл у Будинку Культури сіли.

Відсуваюся від Кулака, бо душі потрібен простір, а вона тільки через тіло сигнал передати може. Сигнал порятунку. Шириться порожнеча, і їй потрібно вилізти за межі тілесні.

Мені потрібно віддалитися, хоч на кілька хвилин.

Ну звичайно ж, Дідом Морозом виявився Кулак. Тому що їхні поцілунки викликали в мене однаковий відгук! Я практично впізнала його в дотику, тому що поцілунок на парковці мені здався відкладеним у часі.

Не втекти мені від нього. Повна безвихідь.

Я хапаюся за ручку дверей, а він розлючено обіймає мене і ручку грабастає першим.

— Ще чого! Чого дуєшся? Не пам'ятаєш, так неважливо.

— Усе я пам'ятаю! — кричу так, що він відсахтується та застигає. — Як можу не пам'ятати! Тільки от упізнати тебе в мене шансів не було!

— Ну, я тебе впізнав.

Тягнеться до мене, а я ногою у двері врізаюся. Його руку там не зачіпаю, але це попередження.

— Алісо, — він знову застигає, — що на тебе найшло?

— Мені треба зараз заспокоїтися. Просто заспокоїтися. Тобі варто було сказати мені. Із самого початку варто було. Або хоч коли в труси мені поліз.

— Та я думав, ти забула взагалі! — злиться він.

Якийсь час я у роздумах біля машини стою, а він шулікою маячить навколо. Від нетерпіння походжає. Тут містян мало, автівка припаркована в тіні дерева. Але половина вікон у будинку навпроти точно в курсі, чим ми тут із ним у машині займалися.

— Це взагалі значення ніякого не має, — бурмоче він. — Я авжеж все пам'ятав, звісно, ну а ти мене не розгледіла.

Для нього взагалі нічого значення не має те, що має значення для мене.

— Мені потрібно перебудуватися, — опустивши руки, кудись в асфальт кажу. Під ногами все розглядаю. — Мені план якийсь новий потрібен. Треба заспокоїтися і подумати.

— У нас уже є план, — гарчить Кулак. — Ми будуємо дитячий будинок, одружуємося, вб'ємо психа.

— Ні, це в тебе є свій план, — жорстко вимовляю, дивлячись йому в очі. — А мені потрібен мій план. Або наш план, Васю.

— Це ще який?

— Я зайнялася усиновленням Вані. І я не зупинюся. Я в процесі вже. Квартиру продаю, нам із Ванею потрібно вибрати нову. І шлюб передбачає спільне проживання, так? Я що, на дві квартири жити буду?

До виразу сказу на його морді я готова. Але в чорних очах тінь шаленства таким вихором закручується, що я підкидаю голову. Не задавить мене!

Карти на стіл.

Нехай без нього ніяк, але бути іграшкою в його тіні — ще болісніше. Я не можу Ваню кинути, і якщо Кулак відмовляється це враховувати…

— Тобто, я пролітаю, так? Ти мене кинула знову. Потрібно з Ванею жити, а значить, мене викинути можна!

— Ніхто тебе не викидає, — карбую я кожне слово. — Я тебе перед фактом ставлю, як є. Чи мені хлопчика викинути на вулицю, бо ти чомусь його ненавидиш?

— Перед фактом? Мене? — він злобно мружиться. — Це я тебе перед фактом ставлю, що ми з тобою все вирішили до того, як ти собі в голову вбила, що врятуєш його!

— Обставини змінилися.

— Обставини... змінилися? — заїкається Кулак і по волоссю проводить руками. І хапає себе за шкіру голови. — Тобто, твоє слово нічого не варте?

— Як і твоє, — запально нагадую, — тільки я від свого слова не відмовляюся. Я не пішла і вискочила заміж за когось. Я кохаю тебе, Васю. Звичайно, я дуже хочу бути з тобою.

Він стоїть знерухомленим, ніби час для нього розтягнувся. Я нервово ковтаю. Під п'ятами гуркоче пульсація страху. Стою на ногах, але не відчуваю цього.

— Ніхто перевірити не може, кохаєш мене чи ні, — перекручує він слова до такої міри, що я насилу розбираю, — ти все інше важливішим за мене вважаєш. Таке не перевірити.

— Ну ти й мудак, — випльовую я, і знаходжу сили для ще однієї хвилини. — Цю яму ти вирив сам. Я-я зробила все, що могла. Адже ти мене не любиш. Ну нічого. Зате в мене є Ваня, — мстиво кидаю і розвертаюся та йду кудись вулицею.

Чую, як він по машині заряджає і зупинитися не може. Здавлено закриваю рот рукою, коли мене в спину штовхають його відчайдушні крики:

— Ну й провалюй! Вигадниця! Із мухи слона робиш! Йди мізки комусь іншому їби! І я виграв, зрозуміла? Я виграв у всьому!

Останнє Кулак реве з такою міццю, що я починаю бігти.