Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

Він мене просто в себе обгортає, обіймаючи за плече. Раз-у-раз губи коротко пестить, на смак пробує. Я чіпляюся за темну футболку. Як потопаюча.

— Алісо, — хрипить він, — йди до мене. Господи, йди до мене.

Судорожно бере мій рот язиком, і ми агресивно лижемося. Якщо й відривається він, то ніжно губами по моїх проходиться, розтягуючи ласку. Я й не знала, що Кулак так уміє.

Чіпляємося за волосся одне одного, і мене ніби водоспадом униз тягне, у гущу киплячої води. Не можу без нього, як усе це витерпіла взагалі. Він у мені має бути. Тільки в мені.

Залажу йому на ноги, а Кулак уже намагається нас повернути. Чіпляє мій рот поцілунками, і хопає усю мене в оберемок.

Сяк-так укладає мене на спину, але сам тримається на витягнутій руці. Я не знаю, куди ступні подіти, але все неважливо.

Кулак лізе мені у труси, а я шию його зубами хапаю і тисну, і зализую що вийде. Не все виходить, бо він смикається, а потім в обличчя мені задоволено бурчить-ричить.

— Неважливо, — задихаюся й рукою його потилицю чіпляю, — увійди в мене зараз. З-зараз.

Він мене підготувати хоче, і навіть злегка кусає за шкіру голови, щоб не заважала. Але я знаходжу здиблений член навпомацки, і в ширінці копаюся.

— Алісо, — гарчить він, — ти що робиш, ти...

А через кілька вдихів він здається і заганяється в мене, і ми мукаємо одночасно. Один одному в обличчя впираємося. Мене повторно лихоманить.

Усередині все розтягнуто його членом. Я ніби дикістю просочуюся від оксамитової шкіри. Обмацую долонями обличчя Кулаку, як осліпла.

Тому що я — осліпла насправді. Від пронизливо шаленого екстазу, що тіло вмить захопив і все інше витіснив.

— Васю, — стогну на видихах, — Васю...

Він врізається в мене безперебійно, і моє обличчя ніжними губами наче їсть. За шию мене ззаду притримує. Штовхається з гнівними словами:

— Так, так, так...

З'їжджаємо кудись убік, і Кулак п'ятірнею захищає мою голову від ударів об дверцята. Господи, я на його члені хочу провернутися. Не знаю, що зі мною. Мені недостатньо, що він терзає мене поштовхами. Навіть поскулюю, коли він примудряється шалено прискоритися.

— Маленька моя, пішла до мене. Пішла до мене все-таки, я тебе вже не випущу. Маленька моя, маленька моя...

Намагаюся перемогти його рокіт поцілунками. Серце розривається, як чую ці слова. Звісно, пішла до нього, я завжди до нього йду.

Коли кінчаю, то в обличчя йому впиваюся нігтями, хочу за собою потягти. По хребту голка вогненною ниткою все прошиває, і я вигинаюся в міцних руках.

— Алісо, — стогне він і звуки протягує по всьому моєму обличчю. Смикається в мені, навіть пульсацією примудряється задавити.

Хочу, щоб не виходив із мене. Намагаюся ще ближче його присунути, але вже нікуди.

Потім Кулак мені по обличчю всьому тикається і лащиться. Його очі заплющені.

Наче тварини, тремося один до одного й поскулюємо та слину пускаємо.

— Ніколи більше. Ти чуєш? — словами втовкмачує мені, хоча в такій позі навіть погляди одне одного не розрізнити. — Щоб тижнями, незрозуміло як... Ну йди сюди ще.

Приходить до мене усвідомлення, тільки коли він член ніяково виймає. Я серветку шукаю, щоб сперму витерти.

Не розгинаючись, він стежить за уривчастими рухами, а потім серветку відбирає і сам відтирає. Насуплено дивиться, як бик.

Бик, який мене не любить.

І ніколи не полюбить, бо він вирішив, що така його природа.

Виповзаю абияк у сидяче положення. По засіках усередині все випалено. Кулак бураном пройшовся, а я й сама кружляла швидше, ніж дозволяла будь-коли собі, щоб напевно віднесло.

Сама.

Тому що я завжди на все згодна. Усі мене навколо прогинають.

А Кулак мені під шкіру забрався, наче друге життя в мені живе.

Проводжу рукою по змоклому обличчю, а потім помічаю, як напружено Вася на мене дивиться.

— Тільки посмій, — грозою в голосі розходиться. — Ти ж сама хочеш. Тягнешся до мене! Я все-таки тобі потрібен.

— Не посмію, — хитаю головою, а на душі порожньо.

Тіло в мене ніби в оренді. Мурашки покірно й солодко розповзаються, коли Кулак смиканою ласкою по стегну проходиться. Рукою плоть стискає, ніби реально мене попереджає, що не відпустить.

— Що таке, Алісо? Конкретно, і без деталей. Давай, крихітко.

Нічого не думаю перед тим, як сказати. Відчуваю, як його пульс вибухами штовхається в мене на стегні.

— Нестерпно, що... по-різному ми одне до одного ставимося.

— Це ще як? — бикує Вася. — Типу я грубіший, а ти адекватніша?

Мотаю головою. Здивована, що він розслабляється.

— Я тебе більше хочу, до лікаря тут не ходи. Нічого. У мене дах знатно протік. Впораємося якось. Ти, — він зависає на мить, заспокоюючи дихання, — ніжніша за мене. Це нормально ж?

— Ох усе в тебе має бути "більше"! — вибухаю я, хоча й вимовляю усе тихо. — Ось не як "більше" це вимірюється. Це взагалі ніяк не вимірюється. Але тобі потрібно завжди і першим, і найбільшим бути. Вигравати, як ти сам казав. Навіть у цьому. Ще не факт, що ти мене більше хочеш, — бурчу я.

— Я виграю, бо треба так. Для життя. Але ми з тобою тут ні до чого. — Знову тицяється в обличчя, і цілує нахабно. — Я ж чоловіком тобі буду. Дбати про тебе завжди буду, — кадик у нього смикається.

— Але ми все одно це по-різному сприймаємо, — скрушно шепочу я і губами пещу його у відповідь. — Чекаєш, що я по струнці ходитиму.

— Чекаю, — несподівано сміється він. — Знаю, що не буде так, Алісо. І не треба на рівних, і не треба однаково. Та хоч як-небудь, маленька моя.

— Ну хоч у чомусь я була тут першою, — невдоволено скаржуся, але посміхаюся, — дякувати богу, я тебе першою поцілувала.

— Ще чого, — хмуриться він і раптово суворішає. — Це я тебе першим поцілував.

Дивлюся на нього, і не знаю де точно погляд зафіксувати.

— Ти перегрівся, Васю. Звичайно, я тебе першою поцілувала. Ти що?