Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

Біжимо у двір, де диму вже навалило вдвічі більше. Кулак помічає двох хворих, і що хлопчик на тротуарі лежить.

— Іди за мною! — кричу йому, але він мене практично вбік відкидає.

— Куди зібралася! — кричить на весь двір. — Куди підніматися, кажи!

— Сюди! Там двері ліворуч, вони відчинені. Там двоє залишилося. Йдемо за мною!

Кулак мене знову відсуває, і за волосся ручищами чіпляє.

— Ти тут стій. Тут, я сказав! Ні кроку!

Але я забігаю за ним, з невеликим інтервалом. Ні, диму навіть на підході занадто багато. Це вже небезпечно!

— Васю, ні! Повернися! Повертайся!

Нічого не видно і не зрозуміти чи він вже повертається.

Голова на шиї не тримається: навколо гарячий дим, а всередині мене лід затягує все павутиною. Волохаті лапи страху розповзаються по всій окружності грудей.

Я кричу й кричу його ім'я.

Зриваю голос.

Якщо не побачу на сходах через сорок секунд, сама побіжу. Все одно! Навіщо, навіщо я покликала його!

Рахую секунди, вдивляючись у дим сльозяними очима. Дихаю в долоню. Позаду шум, вбігають пожежники. Я до стінки притискаюся, вони щось кричать мені.

Повертаюся ще на один крик, а це Вася з жінкою на руках спускається.

На коліна мало не падаю, коли доходить до мозку, що реально його бачу. Вибігаю слідом за його неосяжною спиною.

Разом із пожежниками у дворі люди збираються. Ковдри та подушки нашим підопічним принесли. Медсестра зателефонувала волонтеру Михайлу, це він паліативними хворими займається. Той скоро буде.

Вася зло кричить на мене просто при всіх. Дивлюся на нього, і мені страшно стає. Від того, що сила почуттів до нього настільки несамовита, мене дару мови позбавляє. Немов кожен відстук серця — крок над безоднею.

Я, мабуть, трясуся, і він помітним зусиллям зупиняє себе, неправильно інтерпретуючи реакцію. Та мені начхати, що він тут розкричався. Знаю, що хвилювався за мене.

Кулак до машини мене веде, я в прострації ногами перебираю. Саджає на заднє сидіння мене і ковдру навіщось дістає й укутує. Потім усвідомлюю: у мене озноб такої сили, що я тіло, що постійно трясеться, як норму сприймаю.

Він собі на голову воду хлюпає, і обтрушується. А мені обличчя відтирає серветкою до смішного акуратно. Забираю в Кулака папірець потім, щоб його теж позбавити від сажі. Він мовчки терпить, поки я не припиню ялозити по його шкірі.

— Лікарів кличемо? — Кулак мене за плече прихоплює. Жар його п'ятірні ніби сили додає. — Алісо, ти чого не заспокоюєшся?

— Ні-ні, — протестую я і навіть виразно виходить. — Яких лікарів, я ж у нормі. А ти? Ти не сильно надихався?

Він примружується, але потім скидає гримасу. Засовує мене вглиб сидіння і сам слідом пірнає.

— Нормально все. Ти мені тут краще перестань тремтіти.

Я киваю. До сумки тягнуся, яку він завбачливо прихопив. По екрану телефона пальцями вожу, а вони не слухаються.

— Що таке? — єрепениться він і мою долоню підтримує, ніби допомагає тій не трястися. — Усіх же винесли, Алісо. Лайно у тебе роботка, я тобі скажу.

За хвилину Кулак з себе виходить, ніздрі роздуваючи і ґрунтовно прихоплюючи мене за коліно.

— Ну відповідай мені, чого злякалася так?

Нічого сказати не можу, бо й справді сильний страх пережила за нього. Обриси давкою голову розпирають. Як я стояла там, і вдивлялася, чи повернеться Кулак.

— Реально страшно стало, — видавлюю обхідними шляхами якимись. Язик погано слухається.

Блін, мені заспокійливе потрібно, але якщо скажу — то він таке тут влаштує...

По другому колу трястися сильніше починаю. Чортихаючись і матюкаючись, Кулак судорожно руку мені за спину просовує і в обличчя лізе.

— Усе ж закінчилося. Ми тут, у машині, — і дихає мені в щоку, а потім туди губами коротко притискається. — Не хочу, щоб ти такою фігнею займалася. Пожежа ще.

— А хто ж... хто ж займатися тоді буде? — заїкаюся я.

— Ну все, все. Потім поговоримо. Тебе морозить ще?

Ледь не відкриваю рота, щоб сказати як спина болить.

Як у тумані відчуваю, що Кулак губами мій рот спалахом чіпляє, але одразу відпускає. І я все забуваю. Все-все забуваю.