Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

Дверний дзвінок зранку розривається. Відтіснивши напруженого Ваню, дивлюся в сірий прямокутник екрана з камери. Сусідка, дивно.

— З днем народження, до речі, — заводить Люба. Ще дивніше, звідки вона знає, що в мене він був учора? — Тобі терміново потрібно щось з усім цим на вулиці зробити, бо частина людей виїхати не можуть. Ти ж знаєш, хто тут живе. Царевичі й цесарівни суцільно.

— На вулиці? — дивуюся я.

Ззаду лунає вигук. Обертаюся, а шокований Ваня у вікно визирає.

Несуся до нього, а там... Передсмертне слово Кулакова. Його лебедина пісня.

Весь двір у кошиках із червоними трояндами. Подекуди просто стебла з бутонами асфальт укривають.

Утикано ними всюди.

Весь двір.

Частину вже звалено в купу на одному газоні, це, мабуть, хтось прибрав.

Я вб'ю його.

Ледь на підлозі не навертаюся, кидаючись до мобільного. І додумуюся до спальні своєї піти, бо Ваня наповнює начинням коробки поруч із кухнею. Готуємося з ним до переїзду потихеньку.

Відповідає сонним голосом. Солодко спав біс, напевно.

— Ти негайно прибереш усе це. Як ти тільки додумався...

Має нахабство хмикнути.

— Сподобалося!

— Не те слово. А тепер прибирай.

— Приберуть, не гарячись, — і цей кнур вирубує зв'язок.

Втуплюю очі на трубку. Виходить, він тиждень від мене на крок не відходить, а три хвилини поговорити не може.

Хтось і прям збирає неподобство через годину. Я тільки й думаю скільки грошей витратилося даремно.

Потім кур'єр приходить. Я з побоюванням розгортаю білий конверт.

На долоню випадає моя діамантова каблучка і ланцюжок. Ті, що скупщуку продала.

Ніколи особливо не подобалася ця каблучка. Але зараз... якщо і є річ красивіша, то я її ніколи не бачила. Одягаю, бо...

Він, напевно, давно її викупив. Витратив час, не забув. Це не кошики дурні.

Залишивши Вані цінні вказівки щодо онлайн-уроків, мчу у справах.

Божевільний день сьогодні. Зустріч з юристами, планувати як мені козенятко усиновити. За попередньою інформацією, хабар гігантський доведеться дати. Я — самотня непрацююча жінка, мені не належить дітей щасливими робити. Тому і з продажем квартири не можна затягувати. З ріелторами треба ще до обіду зафіксувати можливі варіанти майбутньої квартири. Тепер мені не одна спальня потрібна, а дві.

До вечора поспішаю в сусідній район. На мені перевірка паліативних підопічних, яких я й перевезла в це старезне приміщення. У попередніх трьох трапилися пожежі й один раз затоплення. Заклинання якесь.

Кулакова ніде не видно. Він зазвичай з'являється, коли я свої основні волонтерські обов'язки реалізовую.

З важкою душею працюю, але вигляду не подам, звісно. Паліативним хворим найважче допомогу шукати і вибивати. Частково вони на мої особисті гроші тут підтримуються, хоча ними в основному інший волонтер займається.

Переключаюся на думки про Васю, бо я збожеволіла. Тільки про нього й думаю. Не те щоб я іншого від себе очікувала, але мана все межі переходить.

Добре, що він мене переслідує, бо жити без нього я не можу. Але й бути разом теж не можу, бо...

Якщо Вася зі мною одружиться, хто мене любитиме?

Нестерпно уявляти, як я поруч із Кулаком буду, як раніше... і чекати постійно, що він колись мене покохає, як я його кохаю. Місяць тому мені здавалося, що терпіння вистачить.

Але ж він навіть не знає, що це таке. І знати не хоче.

А він подає настільки змішані сигнали!

Ніби реально є надія.

Довго я так не протягну. Серце рипається постійно, ніби рветься з потертого повідця.

Згадую недоречно того Діда Мороза, який поцілував мене. От би поїхати в той дитбудинок і почати його шукати. Бо не може бути нормальним, що тільки Кулаков такий ефект на мене справляє. Нездорово.

Дід Мороз точно такий ефект створив. Дуже хотілося б перевірити. Звичайно ж, це не мій Вася, але важливо знати, що я не проклята!

Відкидаючи маячні плани вбік, проганяю ще раз з медсестрою список на місяць. Десь чується тріск, а потім ми з нею біжимо на крики.

З однієї з кімнат валить дим. Пожежа! Знову?!

Медсестра за голову хапається, адже вогонь біля відкритого. Роздувається полум'я просто на очах. Викликаю пожежників, поки біжу на кухню.

Мої поливання водою гасять зовсім нічого, тому кидаю спроби. Медсестра вже вивела одну жінку.

Підхоплюю абияк лежачу дитину і намагаюся не думати якими силами її тягну на перший поверх. Нічого не болить, бо все болить одночасно! Але треба витримати й тягнути.

У дворі прилаштовую хлопчика просто на асфальті. Заспокоюю нашвидкуруч, заглянувши в перелякані карі очі.

Дим уже з вікна другої кімнати валить. І там, і там по хворому залишилося, і обидва вони — лежачі.

— Зараз пожежники мають приїхати! — злякано кричить медсестра мені. Бо ми з нею лежачих не донесемо.

Розриваюся думками, що ж робити. Усе-таки піднімаюся ще раз, хочу хоч щось зробити. Може шланг із відкритою водою з ванної в коридорі кинути?

До дверей жар диму ще не пробрався, але у внутрішньому холі ледь щось проглядається. Намагаюся не дихати зовсім, а з кімнат чути крики. Господи! У ванній витягую шланг із душової, до виходу не вистачає довжини, але кидаю його все одно на підлогу, щоб вода текла.

Як же мені витягнути двох лежачих?

Кулаков! Може він уже під'їхав?

Несуся з двору на вулицю, як ніколи в житті не бігла.

А він якраз паркується.

— Васю!

Він, найімовірніше, реагує на мій вигляд, ніж на крик. Вилітає з машини, навіть дверцят не зачиняючи.

Так швидко переді мною опиняється, що я не за руки його хапаю, а за плечі. Наче мені від його швидкості втриматися треба.

— Що! Що, Алісо! Що!

Обличчя моє грабастає, а потім гострим поглядом по тілу проходиться.

— Допоможи! — А він плечі мої до болю стискає і навіть трусить. — Пожежа! Там пожежа!