Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

ІI. Подяка короля Карла IX

Частину дня Морвель лишався в збройовому кабінеті короля, але коли Катерина побачила, що наближається момент повороту з полювання, вона звеліла перевести його в свою молільню разом з сбірами, що прийшли до нього.

Після приїзду Карла з полювання мамка оповістила його, що якийсь чоловік перебув частину дня у нього в кабінеті; король спершу дуже розгнівався, що когось стороннього дозволили ввести в його приміщення, але, звелівши описати його і дізнавшись від мамки, що то був той самий, якого вона раз увечері сама вводила, король пізнав Морвеля і, пригадавши наказ, що його вирвала у нього ранком мати, зрозумів усе.

— Ого! — пробурчав Карл. — В той самий день, коли він урятував мені життя! Погано вибраний момент!

Він зробив уже кілька кроків, щоб спуститись в покої матері, але якась думка зупинила його.

— Чорт візьми! — мовив він. — Якщо я скажу їй про це, почнеться безконечна суперечка. Краще нам кожному робити своє.

— Мамко, — сказав він, — позамикай усі двері і попередь королеву Єлизавету[83], що я почуваю себе трохи недобре після падіння і цієї ночі спатиму сам.

Мамка виконала наказ, а що час виконання його наказу про арешт Генріха ще не настав, то Карл пішов складати вірші.

Це було заняття, за яким час минав для короля якнайшвидше. Отже, пробило дев’ять годин, а Карл думав, що нема ще семи. Він порахував один по одному удари дзвону і при останньому встав з місця.

— Чорт візьми! — сказав він. — Саме час!

І, взявши плащ та капелюх, вийшов потайними дверима, проробленими в панелі, про які навіть Катерина не знала.

Карл звернув праворуч до апартаментів Генріха. Генріх, вийшовши від герцога д’Алансона, зайшов до себе тільки для того, щоб перемінити костюм, і зараз же вийшов.

— Він пішов вечеряти до Марго, — сказав сам собі король, — він був з нею сьогодні в дуже милих відносинах, так принаймні мені здається.

І теж пішов до апартаментів Маргарити.

Маргарита запросила до себе герцогиню де Невер, Коконна та Ла Моля і частувала їх варенням та солодким печивом.

Карл постукав у вхідні двері. Жільйона пішла відчинити, але, побачивши короля, так розгубилася, що ледве могла вклонитись йому і, замість того, щоб побігти та попередити королеву про високий візит, пропустила Карла в апартаменти, не сповістивши про нього нічим, крім мимовільного вигуку.

Король пройшов передпокій і, керуючись вибухами сміху, наблизився до їдальні.

— Бідолашний Анріо, — думав король, — веселиться собі, і ні гадки про лихо.

— Це я, — сказав він, відхиляючи завісу і виставляючи осяяне усмішкою обличчя.

Маргарита злякано крикнула. Це усміхнене обличчя справило на неї враження голови Медузи. Сидячи обличчям до дверей, вона зразу ж пізнала Карла.

Двоє чоловіків сиділи спиною до короля.

— Його величність! — крикнула вона сполохано.

І підвелася.

Усе товариство відчуло, що голови їм ніби закрутились на плечах, тільки Коконна не втратив своєї. Він теж підвівся, але з такою влучною незграбністю, що, підводячись, перекинув стіл, а разом з ним кришталь, посуд і свічки.

В кімнаті запанувала пітьма і мертва мовчанка.

— Тікай! — сказав Коконна Ла Молю. — Швидше! Швидше!

Ла Моль не примусив повторювати це двічі, кинувся до стіни, навпомацки шукаючи опочивальню, щоб сховатись у добре відомому кабінеті.

Але, переступивши поріг опочивальні, він наткнувся на якогось чоловіка, що тільки-но увійшов потайним ходом.

— Що це значить? — сказав Карл у потемках голосом, що починав прибирати виразу грізного нетерпіння, — що я, якесь опудало, чи що, що поява моя наробила такого переполоху? Ну, Анріо! Анріо! Дети? Відповідай!

— Ми врятовані! — шепнула Маргарита, хапаючи чиюсь руку, яку прийняла в темряві за руку Ла Моля. — Король думає, що мій муж теж за столом.

— І я залишу його думати це, пані, будьте спокійні, — сказав Генріх, так само пошепки відповідаючи королеві.

— Боже великий! — скрикнула Маргарита, швидше випускаючи руку, яка була рукою короля Наварського.

— Тихо! — сказав Генріх.

— Тисяча чортів! Чого ви там шепочетесь? — скрикнув Карл. — Генріх, відповідайте ж, де ви?

— Тут, сір, — відповів голос короля Наварського.

— Чорт! —