Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

— Тепер ми двічі загинули! — сказала Генрієтта.

Сміливий до нерозсудливості, Коконна розміркував, що, кінець-кінцем, доведеться запалити свічки, і, гадаючи, що чим швидше, тим краще, пустив руку пані де Невер, розшукав на підлозі свічник, підійшов до жаровні і почав роздимати жарину, від якої зразу загорівся ґніт свічки.

Кімната освітилась.

Карл IX скинув навколо запитливим поглядом.

Генріх стояв коло дружини, де Невер була сама в своєму кутку, Коконна, стоячи серед кімнати з свічником у руці, освітлював сцену.

— Пробачте, брате, — сказала Маргарита, — ми вас не сподівались.

— Отже, як бачите, ваша величність страшенно нас переполошили! — сказала Генрієтта.

— Щодо мене, — сказав Генріх, який здогадався про все, — я відчув такий правдивий ляк, що, встаючи, перекинув стіл.

Коконна кинув на короля Наварського погляд, що мав значити:

— Добре діло! От муж: розуміє з півслова!

— Страшенний розгардіяш! — сказав знову Карл IX. — Вечеря твоя перекинулась, Анріо. Ходім зо мною, ти закінчиш її в іншому місці. Я забираю тебе на цей вечір.

— Як, сір? — сказав Генріх. — Ваша величність робите мені честь!..

— Так, моя величність робить тобі честь вивести тебе геть з Лувра. Позич мені його, Марго, я приведу тобі його назад завтра вранці.

— Ах, брате! — сказала Маргарита. — Вам не треба мого дозволу, ви тут господар.

— Сір, — сказав Генріх, — я тільки забіжу до себе та візьму інший плащ і зараз же вернуся.

— Не треба, Анріо, добрий і той, що на тобі.

— Але, сір... — сперечався беарнець.

— Кажу тобі не вертатись до себе, тисяча чортів! Не чуєш ти, що я кажу? Ну, ходімо!

— Так, так, ідіть! — сказала раптом Маргарита, стискаючи чоловікові руку; якийсь незвичайний вигляд Карла дав їй зрозуміти, що відбувається щось чудне.

— Іду, сір, — сказав Генріх.

Але Карл зупинив погляд на Коконна, що виконував далі обов’язки освітлювача, запалюючи свічки.

— Хто цей дворянин? — спитав він у Генріха, з голови до ніг оглядаючи п’ємонтця. — Чи не пан де Ла Моль часом?

— Хто говорив йому про Ла Моля? — спитала сама себе Маргарита.

— Ні, сір, — відповів Генріх, — пана де Ла Моля тут нема, і я шкодую про це, бо мав би честь відрекомендувати його вашій величності разом з другом його паном де Коконна; вони нерозлучні, і обоє на службі у герцога д’Алансона.

— А! Наш великий стрілець! — сказав Карл. — Добре!

Потім додав, насупивши брови:

— Пан де Ла Моль не гугенот?

— Навернений, сір, — сказав Генріх, — і я ручуся за нього, як за самого себе.

— Коли ви ручитесь за кого, Анріо, я не маю права сумніватись після того, що ви зробили сьогодні. Але все одно, я хотів би бачити пана де Ла Моля. Ну, хай потім.

І, пильно оглянувши кімнату востаннє, Карл поцілував Маргариту і, взявши короля Наварського під руку, повів його з собою.

В Луврських воротях Генріх хотів був зупинитись поговорити з кимсь.

— Ходім, ходім! Виходь швидше, Анріо, — сказав йому Карл. — Коли я кажу, що луврське повітря недобре для тебе сьогодні ввечері, вір мені, чорт візьми!

— Чорти б його взяли! — промурмотів Генріх. — Що ж робитиме де Муї сам у моїй кімнаті?.. Бо коли це повітря недобре для мене, то чи ще не гірше воно для нього?

— Ага! — сказав король, коли вони з Генріхом перейшли звідний міст. — Тобі байдуже, Анріо, що придворні пана д’Алансона залицяються до твоєї жінки?

— Як саме, сір?

— Так, цей пан де Коконна, здається, заграє з Марго?

— Хто вам це сказав?

— Ну, от! — відповів король. — Сказали!

— Чистий жарт, сір. Пан де Коконна справді заграє, але з пані де Невер.

— Ну, от!

— Можу ручитись вашій величності за свої слова.

Карл вибухнув реготом.

— Ну, — сказав він, — хай герцог де Гіз прийде ще раз до мене з своїми натяками, я гарненько накручу йому вуса, розповівши про походеньки його невісточки. А проте, — сказав король, поміркувавши, — я не знаю, про кого саме мені говорили — про пана де Коконна чи про пана де Ла Моля.

— Ні той, ні той, сір, — сказав Генріх, — і я ручуся вам за почуття моєї дружини.

— Добре, Анріо, добре! — сказав король. — Мені більше до вподоби бачити тебе таким, як ти є, ніж іншим. Слово честі, ти бравий хлопчина, і, здається, скінчиться тим, що я не зможу обійтися без тебе.

Сказавши це, король свиснув якимсь особливим манером; на свист підійшло четверо дворян, що чекали в кінці вулиці Бове, і вони всі вкупі пішли до центральної частини міста.

Пробило десять годин.

— Ну, — сказала Маргарита, коли король з Генріхом пішли з кімнати, — сядемо знову за стіл?

— Ні, — сказала герцогиня, — я надто налякалась. Хай живе домок на вулиці Клош-Персе! Туди не ввійти інакше як облогою, і наші відважники мають там право пустити в діло шпаги. Але чого ви, пане де Коконна, шукаєте там під меблями та по шафах?

— Шукаю мого друга Ла Моля, — сказав п’ємонтець.

— Шукайте коло моєї опочивальні, пане, — сказала Маргарита, — там є такий кабінет...

— Добре, — сказав Коконна, — піду туди.

І увійшов до опочивальні.

— Ну, — сказав голос в темряві, — що там?

— Чорт візьми! Десерт!

— А король Наварський?

— Нічого не бачив. Він чудесний муж, бажаю такого моїй жінці. Боюсь тільки, що вона здобуде такого після другого одруження.

— А король Карл?

— А, король, це інша річ. Він забрав мужа з собою. — Справді?

— Я тобі кажу. Більш того, він зробив мені честь оглянути мене скоса, коли дізнався, що я служу у пана д’Алансона, і боком, коли довідався, що я твій друг.

— Ти думаєш, з ним говоритимуть про мене?

— Боюсь, що навпаки: йому надто багато говорили вже про тебе. Але справа зовсім не в тому. Дами, здається, збираються відбути прощу на вулицю Руа-де-Сісіль, і ми маємо супроводити прочанок.

— Це неможливо, ти сам добре знаєш.

— Як неможливо?

— Атож,