Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

— А Каті це навіщо було? — не могла повірити Дар’я.

— Вона вважала, що батьки натиснуть на Андрія, і він одружиться з нею. Топольські натиснули, тільки Андрій одружився не з Катькою, а з Янкою, її старшою сестрою.

— А Нікіта?

— Нікіта їхній з Янкою син. Яна померла після пологів, і Топольський зрештою одружився з Катькою. Вона все-таки домоглася свого.

— Але як же Андрій... — не могла прийти до тями приголомшена Дар’я. — Як він повірив? Якщо він спав?

— Єрмолова попросила допомогти його роздягнути, ну а далі вона вже сама... Слухай, не змушуй мене вголос вимовляти те, про що ти цілком можеш здогадатися, — несподівано відвів очі Шведов.

У вітальні повисла липка, задушлива тиша. Дар’ї знову стало не вистачати повітря, вона часто задихала ротом. Шведов уважно на неї подивився, але промовчав.

Тишу порушив Ілля.

— Дар’є, мені дуже шкода, що так вийшло. Якщо виявиться, що ваша дочка від мене, я готовий її підтримувати...

— Вона моя дочка, — перебив його Шведов, — я просто впевнений.

Він обернувся до Дар’ї, і та навіть відсахнулася. Її наче наживо обпалило вогнем, яким палали його очі. 

— Ми з Машею випадково зустрілися. Я їхав у машині, а вона на світлофорі стояла. З картонкою. «Продам щастя. Дорого», уявляєш? — Сергій провів долонею по обличчю, ніби змахнув щось. Дар’я сиділа, не дихаючи, і не сміла поворухнутися. — Сам не знав, чому вікно відчинив. Ніколи дорогою не відчиняю, а тут ніби зсередини щось штовхнуло. Це я тепер розумію, чому, а тоді не знав. Торкнуло мене, розумієш? Купив я в неї це щастя, а вона кумедна така, рік гарантії мені пообіцяла. Виходить, не обдурила...

Він закрив руками обличчя, Дар’я продовжувала нерозуміючи витріщатися. Він узагалі про що? Який світлофор, яка картонка? Що її дівчинка робила на перехресті серед машин?

— Я потім часто її згадував, це дівчисько зі щастям. Поки вони з малим Топольським мою машину не викрали.

У Дар’ї було відчуття, що вона зараз знепритомніє.

— Як... як... що значить... Як це, викрали? — ледь зуміла видавити.

— Ось так, — відняв руки від обличчя Шведов, — розкрили машину, сіли за кермо і перегнали на сусідню вулицю від ресторану, в якому я вечеряв. Добре, моя охорона швидко зреагувала. Я відразу Нікіту Андрюхіного впізнав, дивлюся — з ним дівчинка знайома. А потім запитав її, як звати маму.

— У нас інше прізвище... — слабо запротестувала Дар’я.

— Я стежив за тобою, Дашо, — жорстко перервав її Шведов. — Прізвище слідчого, який вів справу, знав. Потім дізнався, що ти вийшла за нього заміж.

— Навіщо? — тихо запитала вона.

— Не знаю. Напевно, замолював гріхи. Тебе я теж одразу впізнав, щойно в ліцеї побачив. Спочатку думав самому поговорити, але потім вирішив дочекатися Іллю. А йому, щоб із Канади дістатися, потрібен був час...

— Чого ви від мене хочете? — тепер прийшла її черга перебивати.

— Я хочу, щоб у мене була дочка, — видихнув Сергій. — І щоб вона носила моє ім'я.

— А чи не піти тобі... — спробувала вона знову перебити, але раптово Шведов звалився перед нею на коліна.

— Я знаю, що винен. Знаю. Не бійся, я вже за все заплатив, — він спробував схопити Дашу за руку, але вона з жахом її відсмикнула. Дивитися на Сергія було страшно. — Моя сім'я, дружина і діти, двоє синів, близнюки. Вони загинули, коли ми їхали з відпочинку. Я був за кермом, треба було зупинитися поспати. Надя говорила, але я хотів скоріше доїхати. Навіть не заснув, відключився на кілька секунд. І все... У лобову. Діти відразу померли, Надя через три дні в реанімації. А я залишився жити. Знав, чому. І за що вигрібаю. Не уявляєш, що зі мною було, коли я дізнався, що в мене є донька.

Дар’я відчувала, що вже на межі. Голова паморочилася, у скронях пульсувала кров. Плеснула долонями по підлокітниках і встала з крісла. Чоловіки синхронно піднялися за нею.

— Я шкодую, що ти втратив сім'ю, Сергію. Я теж втратила чоловіка і знаю, що це таке. Але мені не потрібні ні ваші вибачення, ні ваше каяття, — рішуче заговорила вона. — Сказали правду, спасибі. Ідіть із Богом.

— Я хочу, щоб моя дочка носила моє ім'я, — уперто промовив Шведов, підходячи ближче. — Я вимагаю ДНК-тест.

Дар’я похитала головою.

— Вибач, але це як вона захоче. Їй до повноліття залишилося зовсім небагато. Тут я тобі допомагати не буду, моя дочка не індульгенція.

— Я теж не проти пройти тест на ДНК, — ввічливо кивнув головою Ілля, — і якщо підтвердиться, що Марія моя дочка...

— Не підтвердиться, — хитнула головою Дар’я а і стійко витримала вогонь, яким обпекли її очі чоловіка, що стояв поруч. Надто чужі й водночас до болю знайомі.

Точно такі, як у її доньки.