Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Астальдо 📚 - Українською

Читати книгу - "Астальдо"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Астальдо" автора Мирослава Горностаєва. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 93 94 95 ... 192
Перейти на сторінку:
але не честь.

Майтімо притулив скрипку до плеча, підморгнув Фіндекано, котрий аж очі прикрив від душевної напруги, і змахнув смичком…

Ганьби не сталося… Звісно, Фіндекано у Валінорі не раз чув гру приятеля, і урочий спів віоли торкався до глибин його душі… Нині Руссандол грав лише простенькі сумовиті мелодії, які мабуть сам і склав, грав без колишньої витворності, але скрипка співала… Співала.

Опісля того, як Майтімо опустив руку, в срібних пальцях якої застиг смичок, Квенді, котрі зійшлися на цей край долини, приваблені музикуванням, підвелися зі своїх плащів, розстелених на траві, або просто з високих трав, і схилились перед рудоволосим воїном, котрий остаточно заслужив прізвисько незламного.

Ще за три дні Квенді поволі почали розходитися і роз’їздитися по домівках. Майтімо зі своїми воїнами відбув одним з перших. Піднесення, в якому він наче горів останній тиждень, зникло, і Руссандол став схожим на оте малювання з себе, яке він надіслав Фіндекано.

При прощанні він поглянув на срібний вінець на голові приятеля і криво усміхнувся:

— Коли я поїду — викинь це… А краще — віддай у переплавку.

— Майтімо, що ти…

— О, мовчи, оtorno… Не говори… Ти ж сам розумієш, що все це… обрубки. Такі, як моя правиця… І цей вінець, і моя вправність лучника, і музика, і малювання… Мені не досягти досконалості, це мій вічний Тангородрім, і ніхто мене звідти не врятує.

— Зараз ти скажеш, — вимовив Фіндекано, — «краще б ти мене тоді убив…». І що мені тоді зостанеться? Понівечити собі правицю, щоб і мої творіння були недосконалими?

— Не смій і думати! — вигукнув Майтімо аж перелякано, — не смій, нерозумний Нолдо! Я зовсім не збирався цього казати… Твоєї провини тут немає, милий брате… Немає, присягаю, я навіть і не думав говорити тих жорстоких слів…

— Руссандоле, — сказав Нолофінвіон стиха, — ота істота… Саурон… Він говорив тобі тоді — «у нас попереду вічність, Нолдо…». Не піддавайся йому — у тебе попереду вічність, щоб досягти досконалості.

— То ти вважаєш, варто продовжувати? — аж жалібно спитав Майтімо, — це все не даремно, ні?

— Це буде ще одною перемогою — ти сам розімкнеш ланцюг, яким ті тварі прикували твою душу…

Майтімо блиснув своїми зеленими очима і мовив таємниче:

— Я зроблю тобі персня, персня з сапфіром… У мене є два камені…

— Два?

— Атож… Один перстень тобі, другий — майбутній княгині Дор-Ломіну.

— О, я ще не відкривав свого серця…

— Однак, можливо… У Макалауре вже є заручний перстеник… Певна панна охоче приймає його зальоти. Нині час довгого миру, тож не зарікайся, побратиме. І не дивись на мене так — я ж вмію читати твої думки. Тобі зовсім необов’язково цуратися панночок лише через те, що Рудому Майтімо не пощастило в коханні. Тим більше — мені б не пощастило навіть з обома руками, бо я — рудий, а рудих не люблять діви, якщо вірити сестрі Артаніс.

— О, ти не забув ту давню історію…

— Не забув, бо я — Феанаріон, а отже маю бути злостивим, злопам’ятним і зловредним. Артаніс і досі дивиться на мене так, ніби у мене виросли ікла, і весь час нагадує про Лосгар.

— О, ця Артаніс…

— Моя найулюбленіша сестра… Не заздрю її майбутньому meldo — йому доведеться битися з нею на мечах щоранку і щовечора.

Вони посміялися, Майтімо сів на свого коника, який звично опустився на коліна перед господарем, гукнув на своїх воїнів, і загін в багряному блискавкою пронісся табором, керуючись на схід.

Прийшовши до своїх воїнів, Фіндекано побачив біля свого шатра Фінарато та Артаресто. Поруч з братами стояла невеличка на зріст срібноволоса Телере, тонка, немов стеблинка.

— Вітаю, toron, — всміхнувся Фінарато, — оця ось панна дуже хотіла подивитись зблизька на самого Астальдо, про якого ходить стільки чуток, але соромилась, і лише нині…

— О, дивитись на мене, — всміхнувся Фіндекано, — що в мені дивного… Я — тільки воїн.

— Панну звати Еріен, — продовжував Фінарато, — і вона є родичкою вельможного Кірдана. Улюбленою племінницею, якщо говорити точніше. Панну цікавить все, що зв’язане з Аманом.

— Я дуже б хотіла там побувати, — сказала Телере мелодійним голосом, — раніше з Заходу приходили кораблі, хоч зрідка, а нині… Вже давно не було жодного.

Фіндекано відчув, як йому багряніють щоки. Вперше він засумнівався в мудрості Інголемо — він, Фіндекано Нолофінвіон, котрий почав стріляти в Альквалонде, котрий бачив палаючі кораблі Лосгару, мусить оповідати гарненькій князівні Фалатрім чому урвалася нитка зв’язку з Благословенними Землями… А така нитка була, про відвідання Ендоре оповідали Телеро Тіндоме з Альквалонде, і його приятель Беріон… Той Беріон, якого Майтімо вбив на причалі, пробиваючись до кораблів з наказу Феанаро… Той Тіндоме, котрий плакав, лежачи ницьма на білих плитах порту, і кричав: «Убивці!»… Гідне завершення свята Єднання, однак…

— Але, — спромігся врешті він на слово, — що я можу оповісти про Аман такого, про що не знали б ви з Артаресто?

Тепер почервоніла панна. Почервоніла до кінчиків пухнастих вій.

— Я прошу пробачення, — прожебоніла ледве чутно, — але мене більше цікавить ота історія… про… Про те, як ви рятували свого друга. Це ж він грав сьогодні на скрипці, тримаючи смичка срібною рукою?

— Власне, — всміхнувся Фінарато, — я не знав, що можна оповідати, а що ні — і тому привів цю вельми цікаву діву до тебе. Я бо знаю, що ти приховуєш свої звитяги, хоча будь-який Нолдо виспівав би їх всьому світові.

— Власне, — сказав Фіндекано вже спокійніше, — це не та історія, про яку оповідають гарненьким дівчатам біля святкового вогнища. Мій toron, ти знаєш, що я не хочу уславляти себе за рахунок Руссандола.

Дівчина поволі підвела вії, неначе метелик змахнув крильми.

— Я бачу, — мовила, — що зробила зле, піддавшись невситимій цікавості… Я… Я піду…

Очі під віями були кольору моря — глибокі і мінливі.

— Ні, зоставайтеся! — заспішив Фіндекано, — Ант зробить нам по чашечці напою, і ми поговоримо… Про Аман, про Тіріон, і взагалі… Ви ж не поспішаєте?

— Ні, - сказав Фінарато замість панни, — Кірдан відбуває завтра, ми також…

— В такому разі — час ми маємо…

На тьмяніючому небі поволі з’являлись зорі… Рана Мінливий, Ітиль, був уповні і сяяв сріблом. Ант вправно розливав по кухликам приготований quenilas з ломіонських трав.

— Мене дуже цікавлять Квенді з Заходу, — панна, здається, отямилась від замішання, — власне тому, що мій батько родом з Альквалонде…

Фіндекано трохи не пролив quenilas на одежу. Погляд, який він кинув на Фінарато, був зовсім не дружнім. Онук князя Ольве добре знав Лебедину Гавань, тому панна і вирішила його розпитати,

1 ... 93 94 95 ... 192
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Астальдо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Астальдо"