Читати книгу - "Астальдо"

«Ти привів лучників, Фіндекано! Задля оtornasse — стріляй!»

— Корабель занесло бурею до затоки Бріттон, — говорила дівчина співуче, — і серед мореплавців, підданих князя Ольве, був один, що звався Ненарато, на честь зорі… Мою матір звали Маев, Чайка… Вони покохали одне одного… Але Ненарато не міг жити без світла Двох Дерев… Вони манили його, кликали до себе… Ненарато відплив на Захід, на невеличкому кораблику, який сам і збудував, а мама… Мама зосталася в Фаласі, бо любила світло зірок і волю більше, аніж мрію про Благословенний Острів…

— Ненарато, — мовив Фінарато ледь поспішніше, ніж вимагала пристойність, — так і не повернувся до рідної гавані. Він був добрим знайомцем князя Ольве, тож я чув про нього ще в дитинстві.

Отже, батька дівчини не було в Альквалонде тоді… Хвала Валар за їхні маленькі милості… Він може дивитися в очі панни, мінливі, мов морські хвилі, може навіть усміхнутися їй…

— Однак, мила панно, про Альквалонде краще розпитати ось цього мого родича…

— Я так і зробила, вельможний Фінарато добрий співрозмовник і чудовий оповідач. Але мова зайшла про війну, війна з чудовиськами Півночі торкнулася Фаласу… Мати загинула… Це було жахливо. Орки…

Лице дівчини зробилося затятим і втратило лагідний вираз.

— Я присягнула собі, - мовила вона, — що стану воїном, і помщуся. Нині я є непоганим лучником, але коли побачила, як стріляєте ви, то зрозуміла, що мені ще далеко від досконалості. Я вибула опісля воїна, який тримав лука рукою з металу… Про нього шепотілись, і дещо я почула, а потім побачила вас… Ваше вміння є божественним, і я позаздрила йому… А один гідний довір’я Синда оповів мені, що вас і воїна з залізною рукою єднає побратимство, і ви винесли його з підземель Ангбанду, перестрілявши сотню тварей…

Фіндекано слухав її голос, схожий на шепіт моря, і відчував тепло у грудях, тепло, навпіл з болем… Десь, в глибинах душі прокинулося зернятко, і потягнувся вгору росток, що мав бризнути квітом.

«Вона — Телере, ти не можеш…»

— Власне, панно, — розпочав він, — поголоски дуже часто перебільшують звитяги. Не вдаючись в подробиці, скажу одне — я врятував брата, але орків при тому постраждало лише четверо…

Дзвінкий смішок був йому винагородою.

— О, невже правдивість є цнотою прибульців з Заходу? Будь-який Лаіквендо принаймні помножив би чотири на десять…

— Правдивість, — озвався Фінарато, — є цнотою мого брата. Правдивість і відвага. Недарма його і звуть Відважним.

Фіндекано знову позирнув на приятеля не дуже приязно. Провидець усміхнувся йому, лагідно і загадково.

— Щоправда, — продовжив Арафінвіон, — родич має ще одну добру рису — він є неговірким, і не схильним до хвастощів.

— О, я сама не люблю, коли Еldrim починають змагатися у хвастощах з Наугрім — заспішила дівчина, — це лише Науг може півдня оповідати з усіма подробицями скільки орків полягло від його бойової сокири… Однак, чи можу я сподіватися на честь стати ученицею великого лучника?

Фіндекано з хвилину дивився на дівчину, на її рученята, ніжні, мов морська піна, на тендітну постать. Красуня зовсім не була схожа на nerwen, діву-воїна. Що рухало нею? Бажання помсти? Що скаже вона, коли дізнається про Лебедину Гавань? А вона дізнається, може дізнатися, проговориться хтось з лучників, або з Нолдіе Ломіону… Ні, не погоджуватись ні в якому разі…

Та юнак знав — він не зможе відмовити. Бо знову захоче побачити її очі, почути її голос… Еріен… Ім’я, схоже на подих морського вітру… Еріен…

— Я запрошую панну, — врешті вимовив він, — на гостину до Ломіону. А тоді і поговоримо про навчання.

— Я приїду, — чемно опустила очі дівчина, — з радістю…

Провести панну до шатрів Кірдана зголосився Артаресто, котрий теж поглядав на дівчину захопленими очима. Фінарато провів їх поглядом і мовив:

— О, брат лише милується панною, йому завжди подобались Телеріе… Якщо він колись одружиться, то лише зі срібноволосою дівою з тутешніх.

— Для чого ти це зробив, toronice? — спитав Фіндекано вже пересердившись, — ти нічого не робиш просто так… Що відкрилося тобі в майбутньому?

— В майбутньому? — перепитав Арафінвіон, — нічого доброго, милий родичу. Однак, є час для битви, і час для любови. Гірко перетворитися на попіл так і не звідавши розкошів hrоа, а саме такою є моя доля. Та твоя наречена не зосталася у Валінорі, а отже я маю повне право знайомити тебе з панночками, яким подобається лучник Астальдо.

— Фінарато, вона — Телере!

— Тобі не до вподоби родичі моєї матері? Я думав, що на цю хворобу страждає лише Міnya Nosse…

— Не роби вигляду, що ти не розумієш… Не змушуй мене згадувати про Гавань Лебедів!

— Фіндекано, брате, — сказав Фінарато лагідно, — якщо весь час ятрити давні рани, то Нолдор зрештою вимруть, не зоставивши по собі сліду на цій землі… З рушенням прийшло не так і багато жон, і серед них доволі велика кількість тих, котрим лишається тільки сподіватися без надії на зустріч з загиблими meldanya… Ми, я не говорю про себе, ясна річ, змушені будемо брати за дружин тутешніх дів, а вони — всі рідня альквалондським Телері. Хто дальша, хто ближча — але рідня. Якщо вже навіть Макалауре вдягнув заручного перстеника красуні-Синде…

— Майтімо теж покохав срібноволосу…, - вирвалося у Фіндекано.

- І нещасливо, відаю. Але він вистояв, наш князь Гімрінгу. Неймовірна воля і сила духу. Якби не кайдани Обітниці…

— О, ця Обітниця…

— Вона його погубить, Фіндекано. Спробуй прожити в цьому тілі якнайдовше — твоя загибель буде і його погибеллю. Нині він тримається лише задля оtornasse, не стане тебе — у нього зостанеться тільки Обітниця.

— До кінця світу, — пробурмотів Фіндекано, і перед очима йому виник заповнений Ельдар майдан перед вежею Інгве, вісім схрещених мечів, рудоволосий юнак поруч з Феанаро…, - до кінця…

— Я пробачив Руссандолу, — мовив Фінарато стиха, — те, що він підняв меча на мою рідню… Як і тобі, Фіндекано, ви не мали вибору… Але Феанаро не пробачу ніколи. Те, що він зробив — негідне Ельда.

— Можливо, навіть його провина… Сильмарили…

— Я зрозумів, давно… Але є межа, за якою можна пожертвувати душею, але не духом…

З цими загадковими словами Інголемо стис Фіндекано руку і щез, мов тінь, поміж шатрами.

***

Опісля повернення до Ломіону, Фіндекано жив надією на зустріч з Еріен.

Паросток кохання в його душі бризнув буйним цвітом. Сталося те диво, про яке Ельдар завжди говорили з благоговінням