Читати книгу - "Астальдо"

Небезпека чаїлася в тому, що обрана панна, чиї жадання теж були приспані до часу, могла й не пробудитися на поклик саме цього Ельда. Пісні Квенді, особливо Синдар та Телері, були переповнені оповідями про нерозділену любов, яка часто закінчувалася для юнака, від якого відвернулась обраниця, смертною тугою, аж до втрати hrоа. Подібну муку перетривав Майтімо, перетривав з гідністю, і його жадання тілесної любові заснуло знову, на невизначений час.

Фіндекано боявся навіть подумати, що станеться, якщо Еріен побачить в ньому лише навчителя вояцької справи. Князь Дор-Ломіну, такий спокійний і виважений вдень, ночами метався на ложі, і йому снилися очі кольору моря, й пухнасті метелики вій.

І ось нарешті з Егларесту прибув невеличкий загін лучників Кірдана, які супроводжували князівну Фалатрим, зодягнену в маскувальне вбрання Лаіквенді, з луком за спиною і сповнену жадання навчатися. Фіндекано, вбраний в синій оксамит, зустрів дівчину на сходах свого палацу, котрий більше нагадував фортецю в фортеці. Але за сірими стінами чаїлися пишні сади, доріжки, присипані білим піском, мармурові водограї, статуї, риси яких нагадували майстрам про милих серцю, зоставлених ген там, за морем… Тепер вони говорили так про західний берег — там, за морем… Фіндекано поки що зробив невеличкий внесок в прикрашання саду — мармуровий водограйчик у вигляді чаші, над якою схилилась засмучена Нолде з рисами княгині Анайре…

— Яка краса, — захоплювалася Еріен, йдучи опісля обіду й відпочинку доріжками саду, — Еldrim з Заходу є справжніми митцями… Тільки, як багато недокінчених статуй… Он там, і ще…

— Мила панно, ми багато часу віддаємо вояцьким вправам. Мій батько, князь Нолофінве, часто потребує помочі, і тоді я з моїми лучниками перебуваю в Барад-Ейтель, сторожовій фортеці Півночі. Однак, і там ми намагаємося прикрасити своє життя, і може — погибель.

— Князь Нголфін… Великий Князь Нолдор, якого Синдар звуть Фінголфіном… Я і не знала, що ви — його син…

— Хіба Фінарато не оповідав вам?

— О, князь Фінрод мовив тільки, що ви є князем Дор-Ломіну… Спілкуватися з таким шляхетним Еdel — честь для племінниці князя Фалатрим…

— О, моє походження не завадить нашій приязні. Тут я cano, тільки cano, воєвода свого батька… А князь Фінголфін зовсім не є схожим на князя Ельве Сінголло — він є шляхетним, але не є…

Фіндекано затнувся, підбираючи слово. Сміх дівчини пролунав срібним дзвіночком:

— Пихатим, ви хотіли сказати? Я бувала в Доріаті…

- І вам там не сподобалось?

— Там красиво… Княгиня Меліян є душею Менегроту… А от князь дуже хоче довести всім, що він є рівнею Майе… Навіть не просто є рівнею, а перевершує свою жону і розумом, і мудрістю.

— О, навіть так?

— Саме так, пане Фінде-кано…

— Звіть мене Фінгоном, вам буде легше вимовляти. Я сам переклав колись своє наймення, в надії потрапити за море.

— Пане Фінгоне, чому ви покинули безпечний Валінор?

— Одних вела Обітниця, інших — помста…

— О, ті Камені… Про них ходить стільки чуток… А помста — за кого?

— Батька князя Фінголфіна убив Морінготто, Чорний Вала. Убив підло і жорстоко. Камені теж у нього.

— Морок… Ангбанд і Морок, Морок і Ангбанд… Тут вистачало клопоту і тоді, коли в руїнах Чорної Твердині відсиджувався Хазяїн Вовкулаків…

— Тепер клопоту буде ще більше. Але ми допоможемо — Нолдор є чудовими бійцями.

— Ви обіцяли зробити з мене лучника…

- І я дотримаю обіцянки, панно. Почнемо завтра. А сьогодні ввечері — прийом на вашу честь. Тільки не лякайтесь моїх воїнів, у них занадто нестримна вдача і насмішкуватий норов.

— Я не боюсь насмішок, князю Фінгоне.

Панна дійсно не боялася нікого і нічого. Коли вона гордовито впливла до танцювальної зали княжого палацу, Ельдар Валінору заскочено обернулись до дверей. В дверях тих стояла напівбогиня, шовк кольору морської хвилі огортав її, хвилювався разом з тілом, а біле мереживо комірця було — мов піна на гребені тих самих хвиль. Панни-Нолдіе, котрі пройшли через Гелькараске разом з рушенням, позирали на новоприбулу не зовсім приязно — вони-то одразу зрозуміли, чому синьоокий cano, уособлення відваги і чести Дор-Ломіну, раптом забажав навчати вояцькій справі «маленьку Телере».

— О, несправедливо, несправедливо…

— Невже князь не міг роззирнутися довкола, не одна з нас опустила б очі під поглядом тих синіх очей…

— О, тутешні діви часом бувають лихі, дуже лихі…

— Говорили у Валінорі, що діви — Нолдіе горді та зарозумілі, однак тутешні панни…

— О, так, чутками повниться світ… На минулому святі мовили, що князь Гімрінгу навіть зліг від жорстокости одної з них…

— А його брат, Золотий Голос Тіріону, змушений лише дивитись, зітхаючи, на срібного перстеника, бо серце його панни запрагло мандрівки, і вона помандрувала до Доріату, куди Макалауре немає дозволу увійти…

— Говорять, що Лутіень, князівна Доріату, не відповідає великому Даерону ні «так», ні «ні», і пісні його стають все похмурішими…

— А ця панна — чи зможе вона зрозуміти душу нашого князя, чи забажає…

— О, ці Телеріе, вони холодні, немов риби, глибоководні риби, їм не зрозуміти сокола в польоті…

— Чи швидко вона розплете коханому ті його коси, вийме з них золоті стрічки, а чи буде мучити його, як Лутіень Даерона?

— Обов’язок — понад усе для воїна-Нолдо, наш князь не покине твердині, не зречеться війська, не піде блукати лісами з дівою, для якої лише власна воля є законом.

Шурхотіння дівочих голосів зливалося з тихим шепотом лучників Фіндекано, пишно вбраних задля свята. Лучники ті вихваляли вроду панни, але мали й свої застереження, які цілком збігалися з ображеними шепотами дів. Еріен йшла крізь ті шепоти, гордо відкинувши срібноволосу голівку, яку прикрашав лише вінок з власних кіс. Намисто з білих перлів, єдина її дорогоцінність, ледь виблискувало серед мережив сукні.

— Дозвольте відрекомендувати всім присутнім, — мовив Фіндекано, беручи панну за руку, — князівну Фалатрим Еріен, племінницю князя Кірдана, прозваного Корабельним Майстром. Вона деякий час погостює в Ломіоні… Прошу бути прихильними до моєї гості.

Шелест шовків був йому відповіддю — Ельдар схилилися перед князем. Ці повільні урочисті уклони прибульці з Заходу швидко взяли на озброєння, щоб Синдар, котрі бачили двір Ельве Сінголло, зрозуміли — у Нолдор все так само, і навіть краще.

— Ви говорили, — стиха сказала Еріен, — що