Читати книгу - "Астальдо"

— О, ви вродливі, навіть дуже вродливі, в чому ж тут насмішка? Трохи заздрощів, авжеж…

— Нехай не хвилюються, я зовсім не збираюся забирати у них певного синьоокого воєводу…

Лице Фіндекано не покинув погідний усміх.

— Можливо, — мовив він, — воїн не в змозі зоставити становисько, але складати вірші для красуні може навіть у вихорі битви.

— Ви вже складали вірші для якоїсь діви?

— О, ще не доводилось, однак у мене попереду вічність… Грають до танку… Ви дозволите, панно?

— Танці Валінору… Я боюся, що буду незграбною…

— Тільки слухайте музику, панно моя… Тільки слухайте…

О, як грали того вечора воїни-Нолдор, вітаючи любов, що розквітала на їхніх очах… І кружляли в танку темноволосі юнаки, вбрані в синій та блакитний оксамит, змінюючи по черзі музик, майже не торкаючись підлоги з білого мармуру… Поміж них, мов квіти, пишалися панни-Нолдіе, виднілося ріжнобарвне вбрання запрошених на свято осілих Синдар Ломіону… Срібноволосі юнаки запрошували дів-чужинок, і ті посміхалися звабно і трохи насмішкувато, бо горді Нолдіе понад усе цінували військову звитягу, і обранцем їхнім міг стати лише той Синда, котрий не злякався б натягнути лука не у крайній обороні, а у військовім змагу.

А опісля танку Фіндекано взяв свою арфу, арфу з Тіріону, яку беріг, мов зіницю ока, і заспівав пісню, складену тут таки, у залі його нового дому:

В лісі, чи в замку, удень, чи вночі

Все я про неї гадаю…

Пісні на спомин складаю

Зустрічі часу ждучи…

Серце моє, мов туманом сповите,

Ти розважаєш, і гоїш, мій квіте…

Вона мала зрозуміти, його панна, вбрана морською хвилею, увінчана піною, прикрашена перлами… Його богиня моря… Його…

Де б не судилось блукати мені

По небезпечних дорогах…

В далечині, в невідомому сні,

В тих таємничих чертогах

Де засинає серце сповите —

Я не забуду про тебе, мій квіте…

І тихими усмішками розквітла зала, діви забули про ревнощі, воїни — про застороги… Бо лице юного князя сяяло, ніби світилося в темряві, білий вогонь духу відсвічував крізь оболонку тіла… Не часто Ельдар доводилося бачити fеа, лише кохання могло показати його… Кохання — або вища жертовність, готовність до славної загибелі…

Лише ранком закінчився прийом, бо Ельдар таки більше любили час сутінок, темряву і зірки, а нині — і Ітиль-місяць, а до пекучої Анари ставилися як до союзниці, могутньої, прекрасної, але — чужої. Фіндекано провів панну до відведених їй покоїв і призначив їй час навчання надвечір. Еріен задумливо мовчала. Князь не вимагав відповіді на своє пісенне зізнання — знав бо, що почуття діви пробуджується повільніше, набагато повільніше, і в тому є вся приваба і мука любови…

Князівна повернула до нього личко, всміхнулась і мовила стиха:

— О, воїни-Нолдор освідчуються, ніби йдуть у наступ… Я спробую звикнути до вас, пане Фінгоне…

Коли за панною зачинились двері, Фіндекано зітхнув з полегшенням. Перший крок було зроблено — панна, принаймні, не відштовхнула його одразу, як бідолашного Руссандола. Звичайно, це трапилося з відомої причини, але ці панни… Їхні почуття загадкові, а дії недовідомі… Та сама Лутіень… Можливо, вона ще занадто юна, щоб відповісти Даерону піснею кохання, а можливо співець з Доріату колись зламає свою флейту і обірве струни арфи…

На навчання панна з’явилась в маскувальному вбранні Лаіквенді. З цього Фіндекано зробив висновок, що її вже хтось навчав, і цей хтось був лучником з Оссиріанду. Еріен тримала лука твердо, тятиву натягувала з несподіваною силою, однак, бойовий лук Нолдор не піддавався її рученятам. Луки Лаіквенді були і менші, і легші, але панна прагнула володіти саме вбивчою зброєю валінорської роботи.

Фіндекано, однак, поставився до її спроб дуже прихильно. Він мовив, що у милої гості все вийде, тільки спершу потрібно розвинути міцність hroa, чим вони і будуть займатися щодня.

Так спливав час… Еріен не поспішала повертатися до Егларесту, з чого Фіндекано лише радів. Про присутність в Ломіоні вродливої учениці великого лучника скоро дізналася вся нолдорська знать, включно з князем Нолофінве. Під час чергового перебування Фіндекано в Барад-Ейтель, Великий Князь висловив бажання познайомитись з князівною Фалатрим, і з його слів молодий князь Дор-Ломіну зрозумів, що його вибір відповідає татковим бажанням.

З Руссандолом він спілкувався як і раніше — за допомогою каменя Феанаро. Майтімо передав з черговим блукаючим Квендо обіцяні побратимові перстеники — чоловічий та жіночий, в обидва було вставлено валінорські сапфіри, що сяяли синім вогнем. Прикраси були просякнуті теплом душі старшого Феанаріона, його щирим бажанням щастя братові і рятівникові. І Майтімо робив явні успіхи — хоча пильне око і могло визначити, що персні трохи недосконалі, та зроблені вони були набагато краще, аніж князівський вінець Фіндекано. Однак, князь Дор-Ломіну носив цього вінця з повагою, і не бажав міняти на інший.

Фіндекано привчив панну до соколиного полювання, єдиного, яким він захоплювався. Князь мав пару соколів з Валінору, дарунок того ж Руссандола, та кілька птахів з їхніх виводків. Соколи довго не затримувалися в Ломіоні — мати у себе подібних бажали Ельдар всього Белеріанду. Однак, кілька з них Фіндекано таки залишив у себе і вивчив бити птаха на льоту. Тепер він часто виїздив з міста в супроводі Еріен та кількох лучників, і на рукавичках молодої пари пишалися сокіл та соколиця.

Еріен робила все більші успіхи, важкий лук став піддаватися її рукам. Вона працювала над собою вперто, навіть за відсутньости навчителя, коли нагальні справи кликали Фіндекано до порубіжної фортеці. Він же малював її з луком, малював у тій сукні кольору морських хвиль і почав різьбити її образ в мармурі — діва-мисливиця з соколом на рукавичці.

О, тиша довгого миру… Яка ж бо ти нетривала…

З батьком Фіндекано теж підтримував зв’язок через палантир, встановлений в Ейтель-Сіріоні. Для розмов у них було призначено певний час надвечір’я, тож юнак трохи здивувався, побачивши, як камінь засвітився денної години. Вдень з ним не мав говорити ніхто — Фінарато любив нічні розмови, Майтімо — захід Анари, а татко викликав його надвечір для розпоряджень і вказівок. Фіндекано вже звик до подібного спілкування зі своїм стриманим батьком, як звик і до того, що Туракано, котрий теж мав у себе палантира, зв’язувався зі старшим братом хіба що раз на рік, і так само робила Арельде. Такою вона була — родина Нолофінвіонів: холоднокровною, виваженою, і кожен ніби сам по собі. Загибель Аракано ще більше розділила рід — Фіндекано прикипів душею до батька,