Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Центральна адміністрація також відкривала навчальні заклади, де посадовці ГУЛАГу мали змогу підвищувати кваліфікацію і, відповідно, отримувати вищі звання. Один з таких закладів, приміром, було створено в Харкові; тут читалися не тільки обов’язкові курси на зразок «Історії партії» та «Історії НКВД», а й курси з кримінального законодавства, організації таборів, управління таборами, табірного господарства, бухгалтерського обліку, а також військових дисциплін[958]. Ті, хто був готовий працювати на далекому колимському Дальстрої, могли навіть змінювати соціальне походження своїм дітям — записувати їх «з робітників»: це давало їм право першочергового зарахування до вузів, а для батьків виявилося дуже ефективним заохоченням[959].

Для декого гроші й вигоди були достатнім мотивом, щоб іти на роботу й на найнижчому рівні. Багато хто розглядав ГУЛАГ просто як найкращий варіант серед багатьох поганих. У сталінському Радянському Союзі — країні війни і голоду — робота охоронця або наглядача в тюрмі для багатьох була величезним кроком вперед у суспільному сенсі. Сусанна Печуро, яка була в’язнем ГУЛАГу на початку 1950-х років, згадує про знайомство з однією наглядачкою, яка працювала в таборі, тому що це був єдиний спосіб втечі від кричущих злиднів колгоспу, де вона народилася: «На свою табірну зарплату вона годувала сімох братів і сестер»[960].

Один мемуарист розповідає історію Марії Іванової, молодої жінки, яка добровільно пішла працювати до табору 1948 року. Сподіваючись втекти від колгоспного життя, а ще більше — знайти собі чоловіка, Марія Іванова натомість стала коханкою кількох адміністраторів дедалі нижчого ступеня. Закінчилася її табірна робота життям разом з двома позашлюбними дітьми в одній кімнаті[961].

Але навіть перспективи високих зарплат, довгих відпусток і соціального підйому не завжди вистачало для залучення в систему працівників, особливо на нижчі рівні. Коли потреба у робочій силі була найгострішою, відповідні радянські органи просто посилали працівників туди, де вони були найпотрібніші, іноді навіть не повідомляючи їх, куди саме вони їдуть. Колишню табірну медсестру Зою Єрьоменко прямо з медичного училища послали на роботу, як їй сказали, на місце великого будівництва. Після приїзду виявилося, що це табір Красноярськ-26. «Ми були здивовані, налякані, але коли познайомилися з цим місцем, то виявилося, що "там" люди були ті самі й медична робота та сама, якої нас навчали в училищі», — згадувала вона[962].

В особливо трагічному становищі опинялися ті, кого змушували працювати в таборах після Другої світової війни. Тисячі радянських військовополонених, що тікали з німецьких таборів, як і цивільні, що перебували «за кордоном» як депортовані особи і біженці, фактично арештовувалися після перетину радянського кордону і спрямовувалися до «фільтраційних таборів», де їх ретельно допитували. Тих, кого не арештовували, часом відразу відправляли на роботу охоронцями у тюрмах і таборах. На початок 1946 року таких було 31 тисяча осіб, і в деяких таборах вони становили до 80% особового складу воєнізованої охорони[963]. Піти з цієї роботи також було нелегко. У багатьох відбирали документи — паспорти, посвідки на проживання, військові квитки. Без них ці люди не могли не те що шукати нову роботу, а навіть залишити табір. Від 300 до 400 осіб щороку накладали на себе руки. Один з тих, хто робив спробу вчинити самогубство, пояснював свої мотиви: «Я вже дуже довго працював, а мені все не давали посвідки на проживання. Майже кожного дня заходив міліціонер з ордером на звільнення квартири, і через кожний божий день у родині були сварки»[964].

Ще хтось просто опускався. Югославський комуніст і норильський в’язень під час і після війни Карло Штайнер згадує, що такі охоронці «помітно відрізнялися від тих, хто не був на війні»:

«Наприклад, у них були явні ознаки деморалізованості. Це було помітно з їхньої готовності брати хабарі у жінок-в’язнів, або часто заходити до гарніших із них, або з того, що вони дозволяли кримінальним в’язням залишати свою бригаду, аби пограбувати якесь помешкання, а ті потім ділилися з ними здобиччю. Вони не боялися суворих покарань, які загрожували їм, якщо б їхнє начальство дізналося про їхні провини»[965].

Майже ніхто не протестував. Наприклад, в архівах зберігається справа одного такого впертого рекрута на прізвище Данилюк, який категорично відмовлявся служити у воєнізованій охороні на тій підставі, що «не має жодного бажання служити в органах Міністерства внутрішніх справ». Данилюк стояв на своєму, незважаючи на те, що в документах називається «обробкою» — яка, поза сумнівом, являла собою психологічний тиск, а можливо, і фізичне побиття. Врешті його таки звільнили зі служби. Принаймні у цьому випадку послідовна і вперта відмова працювати в ГУЛАГу була винагороджена[966].

Проте в кінцевому підсумку система насправді винагороджувала своїх най-спритніших і найвірніших членів, і деякі з них отримували набагато більше за просто просування по соціальній драбині і кращі пайки: ті, хто давав країні, використовуючи рабську працю своїх в’язнів, великі обсяги золота і лісу, зрештою отримували свою винагороду. І якщо на середньому лісовому лагпункті життя ніколи не було особливо приємним, навіть для його керівників, то центральні управління великих таборів з часом справді ставали місцями дуже зручними.

На початку 1940-х років населені пункти, розташовані у центрах великих табірних комплексів — Магадан, Воркута, Норильськ, Ухта, — являли собою великі гамірні міста з магазинами, театрами і парками. Можливості для хорошого життя порівняно з першими днями існування ГУЛАГу тут незмірно зросли. Найбільші начальники великих таборів отримували вищі зарплати, більші премії і довші відпустки, ніж працівники «звичайного світу». Вони мали кращий доступ до продуктів та промислових споживчих товарів, яких всюди не вистачало. «Життя в Норильську було кращим, ніж будь-де в Радянському Союзі», — згадує Андрій Чебуркін, норильський прораб (виконроб), який з часом доріс до місцевого чиновника:

«Перш за все, усі начальники мали прислугу, прислугу з в’язнів. Потім — чудові продукти. Були всі види риби. Можна було йти і ловити її в озерах. І якщо в решті Союзу були продуктові картки, то тут ми жили фактично без карток. М’ясо. Масло. Якщо ви хотіли шампанського, то мали брати і крабів, їх було дуже багато. Ікра… вона була всюди. Я, звичайно ж, кажу про начальників. Я не кажу про робітників. Але тоді робітниками були в’язні…

Платили добре… скажімо,