Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

«Дубчек завжди виглядав нерішучою людиною, що легко піддається впливам, і зовсім не справляв враження людини, що рветься до влади, — стверджує Шик. — Я знав, що він ніякий не реформатор і майже нічого не розуміє в економіці, але мені здавалося, що на нього можна впливати». Відтак реформаційне крило КПЧ підтримало його кандидатуру.

Перші два-три місяці ніяких принципових змін у суспільстві, на перший погляд, не відбувалося. У цей час Дубчек вів підкилимову боротьбу з тим, щоб замінити на найвищих державних посадах опонентів на прибічників реформ чи, принаймні, на людей, лояльних до нього особисто. У результаті Чернік став прем’єром, старий генерал Людвіґ Свобода — президентом республіки замість Новотного. Було замінено ключових міністрів, шістьох із 10 членів Президії ЦК. Натхненник «Празької весни» Шик посів порівняно скромну посаду віце-прем’єра. Відразу було скасовано цензуру в газетах, на радіо та телебаченні.

Але по-справжньому «Весна» почалася тільки у квітні, коли було ухвалено й оприлюднено Програму дій ЦК КПЧ. Нині цей документ видається дуже поміркованим і дуже комуністичним. Частково це пов’язано з маскуванням — Дубчек потім згадував, що він та його однодумці були дуже обережні, щоб «не дражнити гусей» у Кремлі: «За своїм змістом програма була єретична, але ми зробили все, щоб вона такою не виглядала», — нашпигували її обов’язковими термінами з фразеологічного словника марксизму-ленінізму. Так, згадує Дубчек, «не можна було припустити навіть натяку, що ми плануємо повернення до багатопартійної системи». Так само в програмі навіть не згадувалася приватизація, хоча Шик на той час уже переконав Дубчека, що в державній власності мають бути збережені тільки великі, стратегічні підприємства, а решта — перейти у приватні руки. Проте програма проголошувала свободу слова і скасування цензури, забезпечувала реальну свободу зібрань, руйнувала для чехів і словаків «залізну завісу», даючи їм змогу вільно виїздити до будь-якої країни світу, проголошувала федералізацію держави. Було також запроваджено економічну самостійність державних підприємств і дозволено індивідуальну трудову діяльність, особливо у сфері послуг.

Уся реформаційна діяльність Дубчека і його команди тривала трохи більше за 4 місяці, аж доки була перервана радянським вторгненням, у яке він сам, до речі, не вірив до останнього дня. А що було б, якби зовнішнього втручання не сталося?

Перш за все, уникнути вторгнення було неможливо. Дубчек міг і тоді, і через чверть століття стверджувати, що «ані я, ані мої союзники не мали наміру демонтувати соціалізм, хотіли тільки (виділення моє. — Авт.) розірвати з практикою та засадами ленінізму». Але ж пошуки власного шляху будівництва соціалізму автоматично означали звільнення країни від радянського диктату! А інтереси власної імперії важили для радянських керівників аж ніяк не менше, ніж соціалізм як такий. Навіть нині, через чотири десятиріччя після «Празької весни», російські історики стверджують: «Дубчек начал прежде времени (! — Авт.) искать новых покровителей Чехословакии в лице западных держав, поспешно сочтя СССР утратившим силу и влияние». Імперське світосприйняття навіть не припускає думки, що така країна, як тогочасна Чехословаччина (чи нинішня Україна), може не вибирати собі тих чи інших «покровителів», орієнтуватися винятково на якусь зовнішню силу, а шукати власних шляхів розвитку, виходячи з національних інтересів. Єдине, що тоді могло врятувати чехословацьку свободу, — швидке і рішуче втручання Заходу. Але в тій ситуації воно було, радше за все, неможливим. 1968-й — рік, коли вся Західна Європа потерпала від студентських бунтів власних ліваків, а Сполучені Штати глибоко загрузли у В’єтнамі. Та і втручання Заходу в принципі можливе було лише за умови недвозначного звернення по допомогу, чого від ідеалістів-соціалістів типу Дубчека очікувати було не варто.

Дубчек до кінця життя повторював свої тези про «радянську параною», про те, «що соціалізм у Чехословаччині внаслідок наших реформ став би тільки потужнішим». Яке це все мало значення, якщо виникла пряма загроза виходу Чехословаччини з підпорядкування Москві! Якщо, як картковий будиночок, могла завалитися влада московських сателітів у всій Східній Європі — адже вже у квітні варшавські студенти вийшли на демонстрацію під гаслом «Уся Польща чекає на свого Дубчека».

Вже з лютого 1968 року на Дубчека почали чинити страшний тиск, який дедалі посилювався. Постійні телефонні дзвінки та листи Брежнєва, візити його емісарів Косигіна, Гомулки, Кадара та Ульбріхта до Чехословаччини, березнева «нарада» керівників СРСР, НДР, Польщі, Угорщини, Болгарії та Чехословаччини у Дрездені, травневі переговори чехословацької урядово-партійної делегації у Москві, нарешті безпрецедентні триденні липневі переговори у прикордонному містечку Чієрна-над-Тісоу, куди Брежнєв привіз Політбюро ЦК КПРС у повному складі і змусив Дубчека привезти туди ж усю Президію ЦК КПЧ. Утім, в Чієрні Брежнєв уже не сподівався переконати Дубчека відступитися. Він намагався вбити клин між чехословацьким керівництвом, знайти зрадників, які б згодилися очолити маріонетковий «робітничо-селянський уряд», що виконував би функції кремлівського намісника після окупації країни. Адже принципове рішення про вторгнення Політбюро ЦК КПРС ухвалило ще наприкінці червня — після того, як Дубчек почав вичищати з ШтБ (чехословацького аналогу КДБ) найбільш одіозних радянських агентів.

Пізно ввечері 20 серпня відбувалося останнє засідання Президії ЦК перед XIV позачерговим з’їздом КПЧ, на якому Дубчек планував очистити ЦК від прорадянських «реакціонерів» і надати нового прискорення своїм реформам. Близько опівночі зателефонував міністр оборони Дзур, який уже був затриманий у своєму кабінеті радянськими спецназівцями, і повідомив про вторгнення військ СРСР, НДР, Польщі, Угорщини та Болгарії.

І тут Дубчек, подібно до того, як за три десятиріччя перед тим президент Бенеш у Мюнхені, змушений був приймати найважче рішення у своєму житті. Через годину було ухвалено постанову Президії ЦК, яка, хоч і визнавала вторгнення «таким, що суперечить не лише