Читати книгу - "Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце"

— І все-таки ми маємо зважати, якщо вони здогадаються…

— Та облиш ти вже це! — погрозливо сказав мисливець. — Бо маю і я голос, чуєш? У дорогу!

Вранішня зоря перетворилася на знак жаху. Небо виповнилося люттю й послало на землю страхітливу бурю. Блискавки шматували овид, а громи стрясали повітря. Намет на пагорбі у формі перекинутого чавуна був би піднятий, мов листочок, у повітря, якби Урсу, передчуваючи ураган, не забив кілки в землю аж до мотузок. Від вибухів ніби аж сплющувалися суглоби, а від блискавок сліпли й боліли очі. То диво, що намет витримував такий безперервний натиск бурі. Коли ураган вщух на часину, щоб знову згодом зібратися на силі, Урсу вийшов із намету. Гори були затягнуті сивою завісою дощу. Овид звузився до розмірів малесенького кола з центром на вершині пагорба, де стояв намет. Крем’язень відчув, як серце його болісно стрепенулося, коли він глянув на величного бука за прірвою. Сліпучий промінь громовиці зрізав дерево й перетворив його на вугіль. Жалюгідний обгорілий стовбур, від якого ще йшов дим — оце і все, що залишилося від дерева, яке їх врятувало напередодні.

Урсу не гаяв ані секунди. Він прожогом кинувся в намет:

— Ходім негайно звідси! Ми — єдина ціль для грому на всьому пагорбі!

Вони всі вийшли надвір, щоб глянути на спустошення, завдані розлюченою бурею.

— Хмари навіть не думають іти звідси! — розлютився Дан.

— Тільки дощові й грозові хмари, — сказала Лучія, окинувши поглядом овид. — І ніде ні латочки світла, ні клаптика голубіні…

— Будемо збиратися? — спитав Дан якось перелякано.

— Урсу каже правду! — вирішила Лучія. — Наш намет став єдиною ціллю для громів. Господи! Як легко може перемінитися наш хімічний склад. Ти бачив бука? Ходімо!

Але оглянувшись, вони не побачили намета. Урсу висмикнув держаки, змотав мотузки, згорнув грубе казенне полотно. Усе це його руки перетворили в скатку, яка обхопила велетенською підковою рюкзак на спині крем’язня. У той безформний величезний горб вмістився майже весь їхній багаж.

— Ми не можемо гаяти ані секунди, — якось вибачливо сказав Урсу. — Готово! Ходімо! Напрямок — турбаза! За мною!

Лучія й Дан спробували трохи полегшити його ношу. Але він навіть слухати не хотів нічого й погнав їх по дорозі:

— Я міг би понести ще вдвічі більше, ніж це… За… Та ні! Ви йдіть уперед. Бігом! Будемо бити рекорди!

Дан і Лучія побігли до моста в долині. Чи він ще існує, той міст? Урсу бачив його і схвильовано пішов услід за друзями. Ноша ламала його, у нього тріщала спина, підгиналися ноги. Хоч би якийсь вузлик узяли в нього із спини, порожній термос, хусточку — він все одно відчув би полегкість. Але Урсу знав, відчував, що Лучії й Данові було б скрутно, це заважало б їм іти, вони втрачали б рівновагу, якби взяли на себе хоч щось із його вантажу. Особливо коли доведеться долати підйом проти бурі…

Та чи він сам подолає підйом?

Лучія й Дан перейшли через міст. Міст витримав. Прірви під ним видно не було, а тільки білі й густі клуби, мов хвилі вати.

Після того, як пройшли вони обоє, ступив на міст і Урсу, похитуючись, мов п’яний, але не тому, що думав про прірву внизу, а про страшний підйом, який незабаром почнеться.

Дан і Лучія були вже далеко попереду, вони ледве мріли в мряці, швидко піднімаючись по схилу гори й не оглядаючись назад. Почав підніматися й Урсу. Він зціпив зуби, дихав рідко й глибоко, затято ступаючи вперед. Знав, що потім не зможе поспішити. Зупинився лише тоді, коли почув позад себе голос Лучії:

— Трохи тихше, бо з нас уже дух виходить…

Урсу не помітив, коли перегнав їх, але знав інше: він подолає підйом, повинен його подолати. І не слухав Лучію. Кроки його йшли в швидкому й рівномірному темпі, до якого було звичне тіло. Він не мав права змінити темп або зупинитися.

А в небі почувся загрозливий клекіт бурі. І Урсу вимушений був пришвидшити темп, довівши його аж до межі можливого — головним чином для того, щоб примусити й друзів своїх бігти, бігти… Інакше вони не зможуть врятуватися… Він навіть не мав сили обернутися й гаркнути на них, покликати, послати до дідька, підштовхнути вперед… Дурноголові! Де вони? Чому не йдуть біля нього чи попереду?.. Чому не розуміють, що так вони висять у нього на спині, мов свинцевий вантаж, який він мусить тягти?.. Чому вони залишаються ззаду, безголові?..

І раптом побачив удалині, на затягнутому туманом схилі гори, колибу. Відколи чекає цей прихисток — хата, колиба, барліг?.. Та коли він побачив її, його охопила лють. Хто її поставив саме там, до дідьчої матері, в кінці пекла? Невже не міг перенести її в долину, поставити хоч на півдорозі? І він далі сипав прокляттями, пришвидшуючи кроки. Він проклинав усе, а особливо тих, що були ззаду, бо вони не відчували, що треба злізти з його рюкзака, і хмари проклинав, і небо, бо наближалося пекло…

І тут почався ураган! Перш за все треба було звільнитися від тягаря, який свинцем наливав ноги. Урсу обернувся й побачив за два кроки в себе за спиною друзів — вони ховалися від бурі за ним, мов за щитом. Він гаркнув на них щосили — аби вони почули й пішли вперед.

— Біжіть уперед! — голос його пересилив бурю. — Біжіть до колиби! Бігом, як тільки можете!

Лучія й Дан ледве почули його слова, але помітили у нього на обличчі неймовірні зусилля й муку. Вони напружили