Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Здається, що єпископ цілком собою задоволений. Хтозна, чи на успіх його запобігливих старань про архієпископський сан не вплинули останні події: стільки-бо людей упосліджених, проклятих і гнаних своїми ж знайшли шлях до милості Ісусової. Єпископ не відступиться, доки той єврейський люд не охреститься. То було б правдиве чудо в цілій Європі, а може, і початок нової епохи. Єпископ уважно розглядає книжки, приготовані в дорогу, і зупиняється поглядом на томику, оправленому в новеньку шкіру. Він знає, що це таке. Бере його в руки з усмішкою, гортає неуважно і натрапляє на віршик:

Що в Польщі є лихого?

Лихі мости й дороги,

А ще владі вправив би хто мізки.

Й людей лихих без ліку, що не знають різки.

Отець єпископ усміхається до себе, зворушений наївністю цієї поезії. Якби ж то в отця декана Хмельовського було стільки ж мудрості, скільки завзяття! Трохи повагавшись, єпископ кладе й цю книжку на стос інших.

Останньої ночі перед запланованим від’їздом єпископ Дембовський у своєму палаці в Чорнокозинцях лягає спати пізно. Його рука аж затерпла від писання листів (він впорядковує єврейські справи, один із листів — до короля; у ньому він просить того підтримати цю богоспасенну справу). Прокидається серед ночі мокрий від поту, якийсь задерев’янілий, з болем у потилиці та важкою головою. Йому щось наснилося; щось страшне, але він не може пригадати, що саме. Якийсь тупіт, ґвалт, гострі леза, шматування тканини, щось тріщало, хтось булькотів здушено, що саме — годі було розібрати. Лежачи в темряві, він хоче простягти руку і подзвонити по служника, але відчуває, що не може ворухнутися. Та сама рука, яка цілий день писала листи, тепер його не слухається. Це неможливо, думає він. Мені це сниться. Його охоплює панічний, тваринний страх.

Наступної миті він відчуває характерний запах і усвідомлює, що надзюрив у ліжко. Хоче поворухнутися — марно. Саме це йому снилося: що він не може рухатися. Хоче покликати челядь, але легені його не слухаються, їм бракує сили, щоб набрати повітря й видати хоча б слабенький зойк. Лежить нерухомо до ранку, на спині, дихаючи швидко, як кролик; намагається молитися, але через страх слова плутаються і єпископ сам не знає, що каже. Йому здається, ніби груди привалила якась невидима сила, мара, і якщо він її не скине, вона його задушить. Намагається заспокоїтися і повернутися у власне тіло, відчути руку, ногу, живіт, стиснути сідниці, поворушити пальцем. Але швидко здається: там нічого нема. Залишилася голова, яка немов висить у порожнечі. Йому постійно здається, ніби він падає, доводиться чіплятися поглядом за бра, що висить високо на стіні його єпископської спальні в Чорнокозинцях, над спакованими скринями. Отак і лежить, охоплений смертельним страхом.

Уранці його знаходить служник, і зчиняється буча. Лікарі пускають йому кров, вона чорна й густа; обличчя медиків стурбовані.

Проте після кровопускання єпископові трохи кращає. Він починає ворушити пальцями й головою. Над ним нахиляються обличчя, говорять щось, питають, дивляться сумовито і співчутливо. Все те його лише пригнічує. Ті обличчя надто матеріальні й складні; всі ці очі, вуста, носи, зморшки, вуха, родимки, бородавки — цього забагато, їх неможливо витримати. Єпископові паморочиться в голові, починає нудити, він знову чіпляється поглядом за бра. Ніби й розуміє, що його торкаються якісь руки, але єдине, що він відчуває, — цілковита чужість тіла. Поруч стоять люди, але він не розуміє, що вони кажуть, час від часу вихоплює якісь слова, проте не може вибудувати з них жодного речення, вихопити жодного сенсу. Врешті люди йдуть геть, залишаючи тільки одну свічку, западає півтемрява. Єпископ дуже хотів би, щоб його хтось узяв за руку. О, скільки б він віддав за теплий шорсткий дотик чиєїсь долоні…

Коли світло свічки пригасає, бо поснули ті, хто стежить за його сном, єпископ починає кричати й метатися — але то йому лише здається, ніби він кричить, бо з його вуст не вихоплюється жодного звуку. Його жахає темрява.

Наступного дня приходить його брат. Так, він упізнає його, хоч і не бачить обличчя, лише чує голос. Просто він знає, що це його брат, і відчуває полегшення, засинає, але там, у сні, все так само, як тут: він лежить у тому самому місці й так само боїться темряви. Потім брат зникає. Ввечері того ж дня в голові єпископа починають вимальовуватися образи. Він перебуває в Кам’янці біля свого палацу, бачить катедру, але не стоїть на землі, а висить у повітрі, на висоті дахових ринв. Бачить, що під дахом загніздилися голуби, але гніздо порожнє, у ньому — лише стара яєчна шкаралупа. Потім помічає на високій колоні ясну, осяйну фігуру Матері Божої, яку нещодавно освячував, і страх на мить відступає; але через мить повертається, коли він дивиться на річку й величезну брилу фортеці. Відчуває на собі погляди багатьох пар очей, які дивляться на нього з порожнечі. Там неначе чекають мільйони людей.

Ще бачить охоплені полум’ям книги, що пухнуть від вогню й лускають. Але перш ніж язики полум’я лизнуть білі сторінки, літери тікають вервечками зі сторінок і зникають у темряві, наче мурахи чи інші рухливі комашки. Дембовський бачить це дуже виразно, і його це не дивує; одні літери перебирають крихітними ніжками, інші, найпростіші, у яких ніжок нема, мусять стрибати чи повзти. Єпископ не має уявлення, як вони називаються, але ця втеча його зворушує, він нахиляється над літерами мало не зі співчуттям і бачить, що на сторінках не лишилося жодного найменшого знака: горять чисті білі аркуші.

Потім єпископ Дембовський втрачає свідомість. Кровопускання не допомагає.

Ввечері він помирає.

Лікарів та секретарів єпископа, а також його найближчого соратника ксьондза Пікульського так здивувала ця смерть, що вони ходять наче оглушені. Як це? Він же був здоровий. Ні, здоровий він не був, мав проблеми з кров’ю, вона надто повільно текла по жилах, була надто густою, через це він і помер. Але не скаржився ні на що. Можливо, просто не зізнавався. Лише нарікав, що мерзне. Але ж через таке не помирають. Тому в палаці вирішують поки що про смерть не оголошувати. Сидять і не знають, що далі робити. Того самого дня приходить решта замовленої білизни, привозять скрині, щоб запакувати рукописи. Все це відбувається 17 листопада 1757 року.

Про життя померлої Єнти взимку 1757 року