Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

Тетяна

Важко! Надзвичайно важко тримати оборону, коли тебе зжирають очі коханої людини!

Кілька днів поспіль мені це вдавалось, але з кожним заходом сонця я стаю катом для себе. Ми зі Стасом так нормально і не поговорили. Як і з Дороніним. Та перший хоча б намагався і намагається, а другий… для нього я наче порожнє місце. 

Мене не повинно хвилювати ставлення Андрія до мене, але саме це зі мною і відбувається. Я хочу знати, що в нього у голові. Про що він думає, поглядаючи  на мене своїми темними очима, коли думає, що я не бачу. Ця тема весь час спалахує у голові, спалюючи здоровий глуз, а на його місці зароджується бажання не тільки до одного.

Я у прірві, з якої не так просто вибратись. 

Не маю уявлення, що саме відомо моєму чоловікові. Чи він здогадується, що могло бути між його коханою і найкращим другом, чи точно знає? А якщо і знає, то що саме? 

Кожен день у мені росте огида до себе, і от зараз, коли Стас мовчки спостерігає, як я заплітаю своє волосся, як його очі блукають моїм тілом, я лише за крок від того, щоб не розповісти правду.

Здригаюсь, коли відчуваю гарячий подих на потилиці. Здіймаю очі догори та фокусую погляд на відображенні у дзеркалі. Обличчя Стаса сховане за моїм волоссям, яке він розплітає. Затамовую подих, коли тонкі пальці намотують пасмо на палець, а ніс шумно вдихає аромат мого тіла біля вени на шиї, яка точно відображає скажений скач мого серця.

Міцно заплющую очі. Намагаюсь прогнати не тільки скажені картинки у голові, а й спогади.

Стас любив пестити моє тіло, коли я, як і зараз, стояла перед дзеркалом. Він спонукав мене дивитись, дозволяв направляти словами, змушував скаженіти від бажання, відносив на хмари насолоди.

Так і зараз — він не торкається до моєї зголоднілої до його ласк шкіри. Чоловік просто стоїть і шумно дихає, перебираючи пасмо за пасмом.                                                                                                      

Хочеться спертись на нього, запустити руки у волосся, дозволити йому зробити зі мною все, що заманеться, але замість цього я знову тікаю.                                                                                        

— Ми запізнюємось на вечерю, — дивлюсь у своє відображення, бачачи там збуджену тварюку, яка не соромилась лягти під іншого!                                                                                                             

У мого відображення блищать очі, на щоках рум’янець. Певно, у руках Дороніна я виглядала так само. І як не намагаюсь втекти від реальності та переконати себе у тому, що то була якась інша я, от як зараз стоїть і згорає від порочних фантазій моє відображення. Але це ж я. 

Я можу себе виправдати та не знаю, до чого це призведе? 

Минуло декілька днів, відколи Стас знову з'явився у моєму житті, а я ще й досі не вигадала, що робити. Як муха в павутині сіпаюсь, борсаюсь, а натомість ще більше заплутуюсь. …