Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

мовчки вів машину, дівчатка сварилися, а я багато думала про неї і про Ніно, про те, що може статися. Я фантазувала, що Ліла знов з ним зійдеться, знайде спосіб зустрітися з ним, оплутає павутинням, відіб’є від дружини і сина, використає у своїй війні сама вже не знаю проти кого, змусить розлучитися, а тимчасом втече від Мікеле, витягнувши з нього чимало грошей, покине Енцо і врешті вирішить скасувати шлюб зі Стефано, тоді, можливо, вийде за Ніно, а може, й ні, але нема сумніву, що вони об’єднають свої здібності, і хто знає, ким їм судилося стати разом.

Стати. Це дієслово завжди переслідувало мене, але вперше я це зрозуміла лише тоді. Я хотіла стати кимось, хоч ніколи не знала, ким саме. І я стала, у цьому нема сумнівів, але без додатка, без справжньої пристрасті, без визначеної амбіції. Я хотіла стати кимось – ось у чім суть – лише тому, що боялася, що Ліла стане бозна-ким, а я залишуся позаду. Я мала стати кимсь, ідучи її слідами. Мені, тепер вже дорослій, треба було знов почати ставати, але задля себе самої, без огляду на неї.

97

Тільки-но ми приїхали додому, я зателефонувала Аделе, щоб дізнатися про той німецький переклад, який передав мені Антоніо. Вона аж очі витріщила, бо теж нічого про це не знала, і зв’язалася з видавництвом. Через якийсь час вона знов подзвонила мені і сказала, що книжка вийшла не тільки в Німеччині, а й у Франції та Іспанії. «І що, – спитала я, – мені тепер робити?» Аделе збентежено відповіла: «Нічого, просто радій». «Звісно, – пробурмотіла я, – я дуже радію, але що робити з практичного погляду? Може, мені треба їхати туди, займатися промоцією?» Вона тепло відповіла: «Не треба нічого робити, Елено, на жаль, у всіх цих країнах книжка продається погано».

У мене зник настрій. Я безперестанку телефонувала у видавництво, хотіла більше знати про переклади, розсердилася, що ніхто не подумав мене повідомити, і врешті сказала сонній працівниці: «Я дізналася про німецьке видання не від вас, а від свого напівписьменного друга – оце так ви виконуєте свою роботу!» Пізніше я вибачилася, почуваючись дурепою. Один за одним надходили мені примірники перекладів французькою та іспанською, потім прийшло німецьке видання в новенькій палітурці, на відміну від пом’ятої обкладинки примірника, який надіслав мені Антоніо. Видання були потворні: на обкладинці були зодягнені в чорне жінки, чоловіки з пишними вусами у сицилійських кашкетах, розвішана білизна. Я погортала їх, показала П’єтро і поставила в книжкову шафу між іншими романами. Німий, даремно витрачений папір.

Для мене почався дуже виснажливий, неспокійний період. Щодня я телефонувала Елізі, питаючи, чи Марчелло її не кривдить і коли вони врешті одружаться. На ці мої занудні й нервові запитання вона відповідала радісним сміхом і оповідями про веселе життя, подорожі автомобілем та літаком, про дедалі більші заробітки наших братів, про добробут батька і матері. Тепер я іноді їй заздрила. Я була втомлена й дратівлива. Ельза весь час хворіла, Деде потребувала уваги, П’єтро тинявся без діла, ніяк не доводячи до завершення свою книжку. Я впадала в лють через дрібниці. Кричала на доньок, сварилася з чоловіком. Як наслідок, усі троє почали мене боятися. Варто мені було тільки пройти повз їхню кімнату, як дівчатка переставали гратися й стривожено дивилися на мене, а П’єтро став проводити в університетській бібліотеці більше часу, ніж удома. Виходив рано-вранці, вертався ввечері. Коли він заходив у дім, то немов приносив на собі сліди подій, про які я, не беручи ніякої участі в громадському житті, хіба що читала в газетах: фашисти розмахували ножами й вбивали людей, комуністи теж не пасли задніх, поліція дістала законне право вільно стріляти й робила це навіть тут, у Флоренції. Аж поки не сталося те, чого я вже давно боялася: П’єтро опинився в центрі прикрої історії, про яку багато писали газети. Він зрізав на іспиті хлопця з відомим прізвищем, активного учасника боротьби. Юнак публічно обкидав його образами і наставив на нього пістолет. Від чоловіка я не дізналася нічого, усе розповіла мені наша знайома – і то не з перших рук, бо її там не було. П’єтро спокійно записав незадовільну оцінку в залікову книжку, простягнув її хлопцеві і сказав щось на кшталт: «Ви або справді стріляйте, або якомога швидше позбудьтеся цієї зброї, бо за хвилину я вийду звідси і заявлю на вас у поліцію». Хлопець ще кілька довгих секунд стояв, націливши пістолет йому в обличчя, потім сховав його до кишені, взяв залікову книжку і пішов геть. Через кілька хвилин П’єтро пішов у відділок карабінерів, і студента заарештували. Але це ще був не кінець. Родина хлопця звернулася не до нього, а до його батька, щоб той переконав його забрати заяву. Професор Ґвідо Айрота спробував переконати сина, вони довго говорили по телефону, і я з певним здивуванням чула, як старий втрачав терпець і підносив голос. Але П’єтро не здався. Тоді втрутилась я і схвильовано спитала:

– Ти усвідомлюєш, що робиш?

– А що я маю робити?

– Розрядити напругу.

– Не розумію.

– Ти не хочеш розуміти. Ти такий самий, як найнестерпніші з наших викладачів у Пізі.

– Не думаю.

– Але це так. Ти забув, як ми марнували час на нікому не потрібні курси, щоб скласти ще менш потрібні іспити?

– Мій курс не непотрібний.

– Краще спитай у своїх студентів.

– Питають у того, хто достатньо компетентний, щоб дати відповідь.

– Мене ти б спитав, якби я була твоєю студенткою?

– У мене чудові стосунки з тими, хто справді вчиться.

– Тобто тобі подобаються підлизи?

– А тобі подобаються чванькуваті зухвальці, як та твоя подруга з Неаполя?

– Так.

– То чому ж ти сама такою не стала, чому була такою правильною?

Я збентежилася.

– Бо я була бідна, і мені здавалось дивом вже те, що я так далеко пішла.

– Ну що ж, той хлопець не має з тобою нічого спільного.

– Ти теж не маєш зі мною нічого спільного.

– І що це значить?

Я не відповіла і з обережності змінила тему. Але згодом у мені знов піднявся гнів, я почала критикувати його непримиренність: «Ти ж його вже завалив на іспиті, навіщо було ще заявляти на нього?» П’єтро пробурмотів: «Він скоїв злочин». Я заперечила: «Він хотів налякати тебе, це ж хлопчисько». Він холодно відповів: «Той пістолет – зброя, а не іграшка, його викрали разом з іншою зброєю сім років тому в казармі карабінерів у Ровеццано». Я сказала: