Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

— Ви хочете сказати, — здивовано протяг Платт, — що так само ходите по ресторанах і з іншими клієнтами, і всі вони... всі кажуть вам те саме, що й я?

— Улещують мене всі, — відповіла міс Ешер, — але, зізнаюсь, в одному ви перегнали їх. Ті лише говорять про діаманти, а ви свій притягли справді.

— Ви давно працюєте, Елен?

— О, я бачу, ви запам’ятали моє ім’я. Вже вісім років я сама себе утримую. Була касиркою, пакувальницею, потім продавщицею, поки доросла до манекенниці. Вам не здається, містере Техасцю, що наша розмова не буде такою сухою, якщо розмочити її ковтком вина?

— Вина ви вже не питимете, люба. Страшно подумати, що ми... Завтра я зайду в магазин і заберу вас з собою. Перед від’їздом підберіть на свій смак автомобіль. Більше нам нічого не треба тут купляти.

— Та облиште, зрештою! Знали б ви, як мені обридли ці розмови!

Після ресторану вони пішки пройшли по Бродвею і дійшли до невеликого темного парку, над яким височіла вежа з Діаною. Платт задивився на дерева й мимоволі звернув на доріжку, що вилася між ними. В очах манекенниці, віддзеркалюючи світло ліхтарів, заблищали дві сльози.

— Це вже мені не подобається, — сказав він. — Що сталося?

— Так, пусте, — відповіла міс Ешер. — Просто мені... це тому, що спершу мені здалося, ніби ви не такий. Але всі ви однакові. А тепер, будь ласка, проведіть мене додому чи мені покликати поліцейського?

Платт провів її до пансіону. Якусь хвилину вони постояли в під’їзді. Міс Ешер дивилась на нього так презирливо, що навіть його дубове серце тьохнуло. Рука Платта потягнулася до її стану, але тої ж миті дівчина врізала йому ляпаса.

Платт відсахнувся, від цього звідкись випала обручка й застрибала по кам’яній підлозі. Він нахилився і швидко підняв її..

— Ідіть геть з вашим проклятим діамантом, містере Закупнику! — випалила вона.

— Це... обручка, — мовив техасець, розтуливши долоню, на якій заблищала гладенька золота обручка.

Очі міс Ешер спалахнули в пітьмі.

— То ви справді... то ви... Хтось відчинив двері в коридор. — На добраніч, — сказав Платт. — До зустрічі в магазині.

Міс Ешер вибігла по сходах, влетіла в свою кімнату й заходилася трясти вчительку; та схопилася в ліжку, готова закричати: “Пожежа!”

— Де? — кричала вона.

— Саме це я хотіла у тебе спитати, — сказала манекенниця. — Ти вивчала географію, Еммо, кому ж знати, як не тобі. Де це містечко, що зветься Как... Как... Карак... Каракас-Сіті, так, здається?

— І ти заради цього розбудила мене? — обурилася вчителька. — Каракас, звісно, у Венесуелі.

— А який він?

— В основному — вулкани, землетруси, негри, мавпи і малярія.

— Ну й хай собі, — радісно відмахнулася міс Ешер. — Завтра я туди виїжджаю.

Чия вина?[279]

Переклад В. Мусієнка

У гойдалці біля вікна сидів рудий, неголений, неохайний чоловік. Він щойно закурив люльку й задоволено випускав сизі клуби диму. Потім скинув черевики і взув вицвілі сині капці. Склавши вдвоє вечірню газету, він з похмурою жадібністю спраглого споживача новин ковтав жирні чорні заголовки, передчуваючи, як запиватиме їх меншим шрифтом тексту.

У сусідній кімнаті жінка готувала вечерю. Запахи смаженої грудинки й гарячої кави змагалися з гострим запахом тютюну.

Вікно виходило на одну з тих густо населених вулиць іст-Сайда, де, як тільки настають сутінки, відкриває свій вербувальний пункт сатана. Надворі було повно дітлахів, вони танцювали, бігали, гралися. Одні були в лахмітті, інші — в чистенькому білому одязі і зі стрічечками в кісках; одні дикі й неспокійні, мов яструбенята, інші — сором’язливі й тихі; одні вигукували грубі, непристойні слова, інші слухали їх, завмираючи від жаху, але скоро й вони повинні були до них звикнути. Діти пустували в оселі Пороку. Над цим майданчиком для ігор завжди ширяв великий птах. Гумористи стверджували, що то лелека. Але жителі Крісті-стріт краще знали орнітологію: вони називали його коршаком.

До чоловіка, що читав біля вікна, несміливо підійшла дванадцятилітня дівчинка і сказала:

— Тату, давай пограємо в шашки, якщо ти не дуже втомився. Рудий, неголений, неохайний чоловік, що сидів без черевиків біля вікна, відповів похмуро:

— В шашки? Цього ще бракувало! Цілий день на роботі, а дома теж не дадуть відпочити. Чому ти не йдеш надвір гратися з дітьми?

Жінка, що готувала вечерю, підійшла до дверей.

— Джоне, — сказала вона, — я не люблю, коли Ліззі грається надворі. Діти набираються там чого не слід. Вона цілий день просиділа в кімнаті. Невже важко хоч трохи побути з нею, коли ти вдома?

— Якщо їй кортить розважатися, то хай іде надвір і грається там, як усі діти, — відказав рудий, неголений, неохайний чоловік. — І дайте мені спокій.

— Ах так? — сказав Малюк Меллалі. — Ставлю п’ятдесят доларів проти двадцяти п’яти, що Енні піде зі мною на танцюльки. Викладайте грошенята!

Малюка зачепило за живе, він був уражений, чорні очі його блищали. Він дістав пачку грошей, відрахував п’ять десяток і поклав на прилавок бару. Три чи чотири юнаки, яких він піймав на слові, виклали і свої ставки, хоч і не одразу. Бармен, який був і за третейського суддю, зібрав гроші, ретельно загорнув їх у папір, куценьким олівцем записав на ньому умови парі й засунув пакет у куток каси.

— Ну й перепаде тепер тобі на горіхи, — обізвався один із приятелів, передчуваючи задоволення.

— Це вже мій клопіт, — суворо урвав його Малюк. — Наливай, Майк.

Усі випили, і тоді Берк, підлабузник-секундант, друг і великий візир Малюка, вивів його надвір, до будки чистильника взуття на розі, де вирішувались найважливіші питання Клубу Опівнічників. Поки Тоні вп’яте за сьогодні наводив глянець на жовтих черевиках президента й секретаря клубу, Берк старався надоумити свого шефа.

— Покинь ти цю білявку, Малюк, — радив він, — матимеш неприємності. Тобі що, своя вже обридла? Де ти ще знайдеш таку, що тремтіла б за тобою так, як Ліззі? Вона варта сотні таких Енні!

— Та мені Енні й не подобається, — відповів Малюк. Він струсив попіл з цигарки на лискучий носок свого черевика й витер його об плече Тоні. — Але я хочу провчити Ліззі.