Читати книгу - "Сплячі красуні"

— Отже, що нам відомо?

— Нам відомо, що вона спить, — сказав Френк, почуваючись надзвичайно тупим.

— Ох, насправді даних набагато більше за це! З новин я дізнався головним чином таке: кокони — це волокнистий матеріал, який, схоже, складається зі шмарклів, слини, вушної сірки і великої кількості якогось невідомого протеїну. Яким чином він виробляється? Звідки надходить? Це нам невідомо і, крім того, саме його існування не здається можливим, оскільки нормальні жіночі виділення є значно потрібним мені верхнім меншими, наприклад: дві столових ложки крові в нормальний менструальний період і навіть у важкий — не більше одної чашки. Також нам відомо, що заснулих, як видно, ці кокони підтримують у живому стані.

— А якщо їх розірвати, вони сатаніють, — сказав Френк.

— Саме так.

Ґарт розклав на кавовому столику інструменти: скальпель, ножиці, а з чорного портфеля дістав невеличкий мікроскоп.

— Почнемо з перевірки пульсу вашої дочки, гаразд?

Френк сказав, що він не проти.

Флікінджер обережно підняв обгорнуте зап’ястя Нани і тримав його тридцять секунд. Після цього так само обережно його поклав.

— Пульс дещо приглушений матеріалом кокону, але для здорової дівчинки її віку в стані спокою він у межах норми. А тепер, містере Ґірі…

— Френк.

— Добре. Що нам не відомо, Френку?

Відповідь була очевидною:

— Чому це відбувається.

— Чому! — сплеснув долонями Флікінджер. — Ось воно. Усе в природі має якусь причину. Що є причиною цього? Що цей кокон намагається зробити? — Він узяв свої ножиці і клацнув ними, розкривши й закривши леза. — Отже, проведемо дослідження.

2

Коли їй не було з ким побалакати, Джінет іноді балакала сама з собою — чи то радше, з уявною, але уважною співбесідницею. Доктор Норкросс казав їй, що це цілком добре. Це називається виговоритися. Цієї ночі її слухачкою була Рі, яку довелося уявити. Тому що офіцер Лемплі її вбила. Трохи перегодом вона спробує знайти, де вони її поклали, віддасть їй шану, але зараз просто сидіти тут, у їхній камері, вже досить добре. Зараз їй не потрібно більшого.

— Рі, я розповім тобі, що трапилося. Дейміен ушкодив собі коліно, коли грав у футбол, ось що трапилося. Звичайна товариська гра з якимись хлопцями в парку. Мене там не було. Дейміен мені сказав, що ніхто його там і пальцем не торкнув — вони просто зіткнулися, думаю, він хотів перехопити квотербека, почув, як щось тріснуло, впав на траву, підвівся вже накульгуючи. Чи там передня хрестоподібна зв’язка, чи то внутрішня бічна зв’язка, я завжди забуваю, яка саме, ну, розумієш, якась із цих. Така пружинка між кістками.

Рі промовила: «Угу».

— У той час справи у нас ішли добре, хіба що ми не мали медичної страховки. У мене була робота в дитсадку, тридцять годин на тиждень, а Дейміен працював неофіційно, але регулярно, і платили йому неймовірно. Десь двадцятку за годину. Готівкою! Він працював типу помічником в одній дрібній фірмі, яка робила меблі для багатих людей у Чарлстоні: політиків, керівників компаній і всяких таких. Парубків із Великого Вугільного бізнесу. Дейміен багато тягав важкого і таке інше. Справи у нас йшли чудово, особливо як для пари молодят, в яких нема нічого, крім дипломів старшої школи. Я собою пишалась.

Рі промовила: «Ти мала на це повне право».

— У нас була квартира, і то добра, гарні меблі і все інше, краще, ніж те, що я мала дитиною. Він купив собі мотоцикл, майже новесенький, а для мене ми винаймали машину, щоб я могла нею їздити з моїм синочком Боббі. Ми їздили в Діснейленд. Катались на Космічній горі, відвідували Дім привидів, обнімалися з Ґуфі — все, що треба. Я позичала своїй сестрі гроші на лікування у дерматолога. Дала гроші матері на ремонт даху. Але медичної страховки не було. А в Дейміена те бісове коліно. Найкращим виходом була б операція, але… Нам треба було просто зціпити зуби і зробити її. Продати мотоцикл, відмовитися від машини, затягнути паски на якийсь рік. Саме так я й хотіла тоді зробити. Присягаюся. Але Дейміен не хотів. Відмовлявся. Важко когось до такого примусити. Це ж було його коліно, тому я лишила його в спокої. Сама знаєш, чоловіки. Не зупиняться, не спитають, кудою краще пройти, і не підуть до лікаря, поки вже зовсім не будуть при смерті.

Рі промовила: «Твоя правда, серденько моє».

— «Нє-нє, — казав він. — Я оклигаю». Ну, я мушу визнати, що ми мали звичку розважатися. Завжди гулянки. Як воно звичайно у молодих. Екстезі. Трава, само собою. Кокс, якщо хтось приносив. Дейміен ховав якісь депресанти. Почав їх приймати, щоб коліно йому не так сильно боліло. Самолікування — так називає це доктор Норкросс. А ти ж знаєш, які в мене болі в голові? Мої Сині Падлюки[222].

Рі промовила: «Звісно, я знаю».

— Еге. Отже, одного вечора я кажу Дейміену, що голова мене просто вбиває, і він дає мені пігулку. «Спробуй оце, — каже він. — Подивимося, чи воно тобі оте не заполірує». Отак мене й присадило. Глухо і вкінець. Розумієш?

Рі промовила: «Розумію».

3

Джареда вже вернуло від новин, тому він перемкнувся на Громадський канал, де якась надзвичайно екзальтована майстриня давала урок торочення бісерною бахромою. Напевне, передача транслювалася в запису. Якщо це не так, якщо ця майстриня саме зараз у такому піднесеному настрої, не хотів би він зустрітися з нею в нормальний час.

— Зараз ми зробимо таку краа-суу! — вигукувала вона, підстрибуючи на стільці на тлі сірої декорації поза її спиною.

Ця майстриня була його єдиною компаньйонкою. Моллі вже заснула.

Близько першої Джаред тихцем відлучився до туалету. Коли за три хвилини він повернувся, Моллі вже вимкнулась на дивані, стискаючи в руках бляшанку «Гірської роси»[223], яку він їй перед тим дав. Обличчя бідної дитини вже наполовину обросло павутинням.

Тоді Джаред і сам відключився на пару годин на шкіряному дивані. Виснаження збороло бентегу.

Його розбудив якийсь гидкий запах, що наплив крізь сітчасті двері, ніс подавав тривожний сигнал про далеку пожежу. Він посунув скляні двері, зачинивши їх наглухо, і повернувся у крісло. В телевізорі камера дуже зблизька сфокусувалася на руках тієї майстрині, як вони нижуть голкою: встромила, витягла, підтягнула, закріпила.

Було 2:54 ранку п’ятниці. Новий день, судячи з годинника, але відчуття було таке, що вчорашній день їх ще довго не відпустить, якщо взагалі бодай колись.