Читати книгу - "Сплячі красуні"

Агов, це Джаред. Ти в порядку?

Йо, а ти знаєш, що десь щось горить?

Начебто, але не знаю, що саме. Як твоя мати? Як твоя сестра? Як ти?

З нами все гаразд. П’ємо каву і печемо коржики. Ми дочекалися світанку!! Як там Моллі?

Джаред кинув погляд на дівчинку на дивані. Він укрив її ковдрою. Оболонка на її голові була круглою й білою.

«Чудово», — набрав він. «Дудлить „Гірську росу“. Це з її бабусі телефона я зараз пишу».

Мері пообіцяла, що скоро напише йому знову. Джаред повернувся до телевізора. Схоже було, та майстриня взагалі не знає, що таке виснаження.

— А тепер, знаю, що декого цим розчарую, але скажу: я байдужа до скла. На ньому виникають подряпини. На моє глибоке переконання, ви можете робити те саме з пластиком.

Камера наїхала на рожеву намистинку, яку вона тримала між вказівним і великим пальцями.

— Подивіться, навіть око фахівця майже не помітить різниці.

— Дуже добре, — промовив Джаред. Він ніколи не був тим, хто балакає сам із собою, але ж він ніколи раніше також не був сам на сам у своєму домі з оповитим білістю тілом. Ну, й неможливо було заперечити, що ця крихітна рожева херня, як на його око, таки здавалася склом. — Дуже, к-херам, воно добре, пані.

— Джареде? З ким це ти говориш?

Він не почув, коли відчинилися передні двері. Він скочив на ноги, зробив зі своїм болючим коліном чотири чи п’ять тремких кроків і впав у батьківські обійми.

Клінт із Джаредом стояли, обнявшись, між кухнею і вітальнею. Обидва рюмсали. Джаред намагався пояснити батькові, що він тільки вийшов помочитися, що він нічим не міг допомогти Моллі, що почувається він жахливо, але, чорти забирай, не міг же він час від часу кудись не виходити, а вона на позір була в повнім порядку, він був певен, що з нею все буде гаразд, теревенила, як завжди, дудлячи ту «Гірську росу». Геть усе не було гаразд, але Клінт сказав, що все гаразд. Він повторював це знову і знову, і батько з сином стискали один одного міцніше й міцніше, неначе силою волі могли зробити, що так стане, і можливо — можливо — на якусь пару секунд вони цього досягли.

4

Той зразок, який Флікінджер зрізав з передпліччя Нани, нагадував, коли Френк роздивлявся його крізь окуляр маленького мікроскопа, клаптик якогось тонкотканого полотна. Переплетіння ниток і ниточок, ниточок і ниток.

— Це дуже схоже на якусь тканину рослинного походження, — сказав доктор. — На мій погляд принаймні.

Френк уявив собі, як він відкушує від стебла селери, уявив той нитчастий кінець, що залишається висіти.

Ґарт стиснув і потер клаптик білої тканини в себе між пальцями. Коли він розвів пальці, та штука розтягнулась між ними, як жувальна гумка.

— Липка… надзвичайно тяглиста… швидко росте… якимсь чином спотворює хімічні процеси в носійці… жорстоко спотворює їх…

Ґарт продовжував бурмотіти, говорячи радше до себе, ніж до Френка, а Френк тим часом зважував змаління його дочки до слова «носійка». Це не додавало йому радості.

Ґарт хихотнув:

— Не подобається мені ваша поведінка, містере Прядво. Зовсім не подобається.

Він скривився і скинув ту фібру на предметне скельце мікроскопа.

— Як ви почуваєтеся, докторе Флікінджер?

Френк міг сприймати, що хірург ексцентричний і вгашений, і, схоже було, що він дійсно знається на тому, що робить, але в цього парубка ціла купа гострих знарядь поблизу його безпорадної дочки.

— Просто шовковисто. Хоча був би не проти випити.

Флікінджер знову присів навпочіпки біля простертого тіла Нани. Кінчиком ножиць він подряпав у неї під краєм ніздрі.

— Цей наш приятель, містер Прядво, він суперечливий. Зусібіч скидається на грибок, але такий активно агресивний, і водночас цікавиться тільки ХХ хромосомою. Аж ось ти відстригаєш його від загальної маси, і він перетворюється на ніщо. Ніщо. Тоді він просто якесь липуче лайно та й годі.

Френк вибачився, понишпорив у кухні і задовольнився рештками на верхній полиці, між борошном і вівсяними пластівцями. Там було достатньо, щоб націдити кожному з них на дюйм. Він приніс чарки у вітальню.

— Якщо мої очі мене не обманюють, це кухарський херес[224]. Ми вже злидні, бідуємо, Френку.

Тон у Ґарта й на дещицю не був розчарований. Узявши чарку, він одним махом вихилив її і хукнув задоволено.

— Слухай-но, а сірники в тебе є? Чи запальничка?

5

— Гаразд, Рі, наступна частина для тебе не буде новиною. Маленька звичка стала великою звичкою, а великі звички дорого коштують. Дейміен вкрав дещо з хати одного багатого парубка, і перший раз йому це обійшлося, але не другий раз. Його не арештували, ніц такого, але з роботи його вигнали під сраку.

Рі промовила: «І чому я не здивована?»

— Атож. Потім я втратила роботу в дитсадку. Це було, коли економіка дуже впала і та жінка, хазяйка садочка, мусила декого скоротити. Смішно те, що там була пара дівчат, які працювали не так довго, як я, і не такі досвідчені, як я, але їх вона залишила. Ти ніколи не здогадаєшся, яка різниця була між мною і тими дівчатами.

Рі промовила: «Ох, я могла б і здогадатися, але краще ти мені сама скажи».

— Вони були білі. Гей, я не шукаю приключки. Аж ніяк, але ти сама розумієш, було, як було. Все пішло шкереберть, і я трохи запала в депресію. В сильну депресію. Як і будь хто на моїм місці. Ну, й почала ковтати ті пігулки, навіть коли в мене не боліла голова. І знаєш, що в цьому було особливо погане? Я цілком розуміла, що відбувається. Це наче… о так, це пішла та смуга, коли я стаю тією йобаною, тупою наркошею, якою, як колись усі думали, я мушу стати. Я себе за це ненавиділа. За справдження тієї долі, яку мені пророчили через те, що я росла бідною й чорною.

Рі промовила: «Йо, важко».

— Окей. Тож із цим тобі все ясно. А те, що було в мене з Дейміеном, мабуть, однаково не тривало б. Я це розуміла. Ми були одного віку, але всередині себе він був набагато молодший. Із хлопцями завжди так, я гадаю. Як ото піти грати того дня у футбол у