Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Генріетта вже звично капала собі щось в склянку з водою, певно випробовувала нове заспокійливе.

— Всім темного ранку! — буркнула Амелія і косо зиркнула на Алека, якщо б погляд вбивав, то принц світлого ельфійського двору, вже був би мертвим.

— Слава Вищим, ви тут, — з полегшенням промовили синхронно Ада і Ліана.

— О, нарешті, — посміхнувся друг, — всі вже зібралися, чекаємо на ректора і в путь!

— В путь, каже він… — просичала Амелія, згризаючи поглядом кожне пасмо його ідеально розчесаного волосся. — Якась частина мене вже в труні перевертається. І це не метафора.

Генріетта, не підводячи очей, повільно додала ще кілька крапель до склянки. Скло вже почало ледь диміти. А вона точно правильно дозу розрахувала, щось хвилююся я за її цей нездоровий потяг до заспокійливого…

— Ну, крихітка, ти чого? — зробив спробу знайти компроміс Алек, але Амелія в гніві страшна.

— Крихітка?! — проверещала подруга. — Ти морда світлоельфійська, я через тебе сьогодні відмовилась від довгого сну, нормального сніданку, не дочитала свій роман про вампірів на пеньках! А натомість — оце?! — вона розвела руками, вказуючи на загін смерті, стелю, себе і в цілому на життя.

Алек аж зблід.

— Але ми ж команда…

Генріетта зробила те, що найкраще вміла, одним махом випила свою склянку.

— Команда?! — підхопила вона. — Ти команда «Самогубці з оптимізмом», от хто ти! Нагадати, як ледь не закінчилося наша остання подорож в жерло Смерті? Чи може ти забув, які звуки видавала та істота, яка хотіла нами перекусити?!

У цей момент бойовики, стоячи трохи осторонь, перезирнулися.

— Може, ми зарано прийшли?

— Та ні, нормально. Зараз якраз етап «емоційне прийняття приреченості», — філософськи відповіла я. — До речі, мене звуть Селеста, ми не мали часу в пʼятницю на знайомство.

Амелія трохи заспокоїлася.

— Мене звуть Тео, а це Лео, мій брат, ми двійнята.

— Радий знайомству, — кивнув Лео.

— Було б крутіше познайомитися при інших обставинах, — промовила Ада, і нервово посміхнулася.

— Ох, діііти…— завила Генріетта, чим нас не на жарт злякала. — Як же ж таааак?! Ви ж ще такі молоді…гик, життя все попередуу…гик!

— Що з нею? — перелякано запитав Алек і відскочив, коли секретарка вибігла з-за столу намагаючись його обняти.

— Ой, мля…

— Я бачив, що вона пила щось з димком, алкоголь?

— Заспокійливе, — відповіла я.

— Ой, а ви знаєте, що наш ректор того? — покрутила Генріетта біля скроні, а потім приклала палець до губ. — Він…гик…демон! Він нас погубить!

Ми лише всі переглянулися.

— Генріетто, йдіть попийте води… — тихенько порадила я, намагаючись не наближатися надто близько. Бо обійми її були схожі на бойовий захват мага третього рівня в стані афекту.

— Води?! — Генріетта схопилася за серце. — Води?! Ти хочеш, щоб я розбавила магічний концентрат внутрішньої гармонії? Та він коштує, як моя річна зарплата!

— Генріетто, а що це ви взагалі випили? — з підозрою запитала Амелія.

— Це концентрат «Внутрішній дзен з нотками блаженної байдужості». Один знайомий барига мого знайомого продав мені за півціни! Сказав — дуже допомагає при спілкуванні з начальством, — Генріетта поправила зачіску.

— Півціни? — зірвалася Амелія. — Генріетто, це ж як мінімум звучить абсурдно! Ви, що все в рот пхаєте, що має назву: «Заспокойся і кайфуй»?!

Секретарка лише гикнула.

Алек підійшов до столу, обережно взяв склянку, понюхав — і в ту ж секунду злегка сіпнувся.

— Це ж… — він подивився на мене, передаючи мені склянку. — Ти краще понюхай, бо я не впевнений, що мені не здалося.

Я обережно піднесла склянку до носа, вдихнула аромат… і миттєво здригнулася.

— Це… та ви що, тут корінь мрієцвіту, пелюстки вівтарного дзен-маку і… Вищі, та тут ще й есенція жаб’ячої лілеї! Генріетто, це ж викликає залежність ще до того, як ви це в рот взяли!

— Ага, — кивнув Тео. — Наш дядько один раз нюхнув таке на ярмарку — і три дні медитував на батон.

Генріетта зніяковіла:

— Ну… Може, трохи й затягнула. Але ж я така спокійна, правда?

У цей момент вона різко сіпнулася й з криком: «Вогняні білки знову крадуть мої ідеї!» — залізла під стіл.

Ми всі завмерли.

— Ну, як на мене, — прошепотала Амелія, — нормальна робоча атмосфера нашої Академії. Стандартний понеділок.

І в цей момент, у дверях з’явився Анджелус, як завжди елегантний, блискучий — в прямому сенсі, бо хтось явно надто старанно полірував його череп.

— Доброго ранку, юні страждальці! Сьогодні у вас буде не просто пригода, а феєрія виживання!

— СМЕРТЬ! — прокричала Генріетта з-під столу. — Ось як вона виглядає! Але я не готова, ще не готова!

Анджелус зупинився, поглянув під стіл, де Генріетта в паніці стискала ніжку меблів, і театрально приклав кістляву руку до грудної клітки:

— Мадам, я, звісно, маю досвід з панікою… сам під час чорної хвороби бачив, як люди ховалися в бочках. Але навіть тоді ніхто не вважав особисто  мене Смертю! — А потім його погляд був звернений до нас. — А тепер, молоді воїни, досить драми, ректор вас вже зачекався!

— А де він сам? — запитала я, намагаючись зберігати спокій. І, можливо, не видати, що мені дуже хотілось його побачити. Ну, так… трішечки.

Анджелус театрально обвів простір навколо:

— Там, куди ви зараз вирушите.

Змахнув рукою — і просто посеред кімнати з ревом розчахнувся портал: палаючий, моторошний і дуже… фінальний.

— Ну от, — пробурчала Амелія. — Навіть мій шлунок злякався і скасував сніданок.

— Всі готові? — пафосно запитав Анджелус. — І пам’ятайте, якщо побачите щось страшне — головне зберігати поставу й виглядати шляхетно.

— Ми виглядатимемо мертво, — прокоментував Тео.

— Але з гідністю! — підморгнув Лео.

— Ой, мамочки, — це були Ада і Ліана.

— Крихітка, — Алек намагався взяти Амелію за руку.

— Прото мовчи, — сердито відповіла Амелія.

Ми ще раз переглянулись… і ступили вперед, прямісінько у палаючі обійми порталу. Як на смерть. Але з поставою, як вчив сер Анджелус.