Читати книгу - "Сонячний Птах"

– Мій володарю, боги все вирішать, – спробував заспокоїти його Гай.

– Ми відвідали кожне лігво, в якому великого лева було бачено протягом останніх двохсот років. П’ять легіонів у повному складі прочесали болота на півночі, ще три легіони обстежили місцевість понад великою річкою.

Він замовк і став міряти кроками палубу, зупиняючись, щоб поглянути вниз у трюм, де чорні раби спали рядами, прикуті ланцюгами на лавах, налягаючи на могутні весла, в тих самих позах, у яких вони й помруть. Сморід веслувальної палуби піднявся до нього у вологій ночі. Він обернувся назад до Гая.

– Ці болота – останнє місце в усьому моєму царстві, де міг би заховатися великий лев. А якщо ми не знайдемо його й тут, то що станеться тоді, Гаю? Чи не існує іншого способу, в який я міг би підтвердити своє право? У сувоях не говориться про інший вихід?

– Ні, мій володарю.

Гай із жалем похитав головою.

– Царство загине?

– Якщо не вдасться вполювати великого лева, то Опет не матиме царя.

– А хто правитиме, якщо царя не буде?

– Рада дев’ятьох, сама-одна.

– А як же царська династія? Що станеться з родом Барка?

– Краще не розмовляймо про це, – лагідно запропонував Гай. – Ходімо, мій володарю. Раб приготував глек гарячого вина зі спеціями й тушковану рибу. Вино допоможе тобі заснути.

– А ти підготував назавтра пророцтво, мій священнослужителю Ваала? – несподівано запитав Ланнон.

– Якщо пророцтво несприятливе, то хіба воно допоможе тобі заснути? – запитав Гай, і Ланнон дивився на нього якусь хвилину, перш ніж гучно зареготати.

– Ти маєш рацію, як завжди. Тоді ходімо, я голодний.

Ланнон сидів голий на накритому хутрами ложі та їв із великим апетитом, дістаючи рибу з глибокої миски. Він розпустив волосся, й воно спадало йому на плечі, закучерявлене, дивно блискуче та золоте у світлі лампи, яка висіла в нього над головою. Він був схожий на бога серед своїх темноволосих підданих.

Шкіряний тент було відкрито, й легкий бриз налетів від південно-східного берега, охолодивши каюту й розвіявши галерний сморід. Корабель гойдався під вітром на легко збриженій поверхні озера, його дерев’яний каркас тріщав і тихо скрипів, якийсь раб скрикнув у кошмарному сні, а з верхньої палуби долинули кроки нічного вартового – усі ті знайомі й приємні звуки, які супроводжують плавання флагманського корабля.

Ланнон витер миску шматком пшоняного хліба, запхав його в рот і запив рештками вина. Він задоволено зітхнув і всміхнувся Гаєві.

– Заспівай для мене, мій Сонячний Пташе.

Гай Бен-Амон присів навпочіпки на палубі біля володаревого ложа. Він примостив на колінах свою лютню і схилився над нею. Горб у нього на спині зробив цю позу ще виразнішою, довгі, чорні, як смола, пасма волосся звисали вперед, ховаючи його обличчя, його мускулясті й добре розвинені руки здавалися надто могутніми для довгих тонких пальців, які тримали лютню. Він узяв першу ноту, й тиша впала на ніч. Кроки вартового зупинилися, дві дівчини-рабині припинили працю, прийшли, щоб опуститися навколішки біля ложа Ланнона, голоси з кораблів, які стояли на якорі поруч, затихли, й Гай заспівав.

Його голос солодко линув над темними водами, а наступник престолу й весь його флот слухали. Темні постаті підходили до поручнів найближчих суден і тихо стояли, дивлячись через воду на флагманський корабель. По щоках однієї з вродливих дівчат-рабинь покотилися сльози, виблискуючи у світлі ламп, коли Гай заспівав про втрачене кохання. Потім вона всміхнулася крізь сльози, коли за цією піснею залунала одна з непристойних маршових мелодій Шостого легіону.

– Досить, – сказав Гай, нарешті відірвавшись від лютні. – Завтра в нас буде багато роботи, володарю.

Ланнон кивнув головою й доторкнувся долонею до щоки однієї з дівчат-рабинь. Вона негайно підвелася й розв’язала на плечі бретельку своєї туніки, дозволивши їй зісковзнути з плеча. Вона була юна й гнучка, її тіло здавалося майже по-хлоп’ячому тендітним у світлі лампи. Вона нахилилася, підібрала свій одяг, поклала його на лаву біля дверей і ступила, гола, на ложе Ланнона. Друга дівчина пішла дмухнути на лампу, а Гай піднявся з палуби, закинувши лютню собі на плече.

Із темряви пролунав голос – густий бас, схожий на рев бика, долетів від заростей папірусу до флагманського корабля.

– Дозвольте проїхати до вас другові!

– А хто себе називає другом? – запитав один із охоронців й одержав хрипку відповідь:

– Мурсил, головний мисливець дому Барка.

Ланнон одним стрибком підхопився з ложа.

– Прийшов! – вигукнув він і, накинувши на плечі плащ, пішов угору трапом. Гай намагався не відставати від нього.

Маленький човен причалив до борту корабля, й, коли Ланнон і Гай вийшли на палубу, на борт піднявся Мурсил – велетенська постать, кремезна й схожа на мавпу, з великим м’язистим круглим обличчям, червоним від сонця й вина.

Корабель прокинувся. Офіцери висипали на палубу, смолоскипи та ліхтарі освітлювали її, як удень, штовханина та збуджений гомін панували повсюди.

Мурсил побачив Ланнона й поквапився до нього крізь прохід, який відкрився в натовпі, що заполонив палубу. Від нього не відставав пігмей, крихітний брунатний голий чоловічок, який роздивлявся навколо себе косими оченятами з очевидним жахом – оточення було надто незнайоме для нього.

– Мій володарю. – Мурсил розгорнув свій плащ і важко впав на одне коліно перед Ланноном. – Я приніс добрі вісті.

– Тоді ласкаво просимо.

– Ось цей чоловічок, – Мурсил сягнув рукою позад себе й витягнув маленького бушмена наперед, – ось він знайшов те, що ми шукаємо.

– Ти його бачив? – запитав Ланнон.

– Я бачив лише сліди від його лап, але ось він бачив і самого звіра.

– Якщо це правда, ви будете винагороджені, ви обидва, – пообіцяв Ланнон Гіканус й обернувся, щоб із тріумфом усміхнутися Гаю.

– Боги ухвалили рішення. Династія Барка ще раз матиме шанс.

Небо було лише трохи світлішим, аніж чорна болотяна поверхня; вранішня качка, наче привид, просвистіла над головою, і з кожною хвилиною світла над головою ставало більше.

Десь за півмилі на відкритій рівнині темною плямою паслося стадо буйволів. З опущеними головами, ліниво помахуючи хвостами, вони повільно посувалися в напрямку високих хащів папірусного очерету.

Вони пришвидшили ходу, коли стало розвиднятися, поспішаючи до святилища очеретяних заростів, двісті величезних биків із величезними рогатими головами й могутніми чорними плечима. У першому світлі світанку стало видно зграї білих птахів, які кружляли над темним стадом у холодному рожевому сяйві. Болотяна земля диміла туманом, і нескінченні, зарослі папірусом береги стояли нерухомі, наче замерзлі, у світанковій тиші, уперше пухнасті білі