Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Сучасна польська повість 📚 - Українською

Читати книгу - "Сучасна польська повість"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сучасна польська повість" автора Корнель Пилипович. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 94 95 96 ... 127
Перейти на сторінку:
що чуєш.

Він вже мертвий. Йому не дозволено було жити. Не дозволено? Мабуть, залишив довгого листа, що не хоче бути амністованим бандитом. Лежить з простреленою скронею, а може, серцем, обличчя закрите якоюсь ганчіркою. А день такий гарний! Ясно і тихо. Може, аж надто тихо? Мати стискає кулаками скроні, мов скорботний Христос у Крачівському костьолі. Не плаче. Говорить, не підводячи голови, озивається до столу, застеленого сірою скатертиною:

— Це ви його вбили. Цим разом ви вбили його.

— Нащо я ходила до нього? — Це Магда.

Кароль підходить до матері, не знає, що робити з руками.

— Його вбила війна, мамо.

— Війни вже давно нема.

— Його вбила війна. Не одного ще вб’є війна, бо вона вбиває не тільки на фронті, а й потім, ще довго.

— Війна вбиває боягузів. — Це Чеслав. — А він був сміливий.

— Війна вбиває і сміливих.

— Не зумів ти його врятувати, Каролю, — каже Магда.

— Ти не мав рації, Каролю, — каже Чеслав, — у буцегарні в Смоляка він не вистрелив би собі в голову. Не було б з чого.

— Не знаю, чи мав я рацію. Ще хтось винесе цьому присуд, партія теж винесе свій присуд. Може, я й не мав рації, домагався неможливого, може, був надто самовпевнений, зарозумілий, переоцінив себе. Але ти, Чеславе, верзеш дурниці. Чистісінькі дурниці. «В буцегарні він лишився б живий». Ти не маєш ніякого уявлення проте, що таке життя. Може, це була моя помилка, але хто б зміг знайти якийсь кращий вихід, хто, покажіть мені його, я вклонюся йому в ноги. Легко було кричати вчора: «Умий руки», легко казати сьогодні: «Ти не мав рації».

Легко відхрещуватись від злого духа, але не можна так бездумно ставити хрест на людському житті. Життя — це не просто присутність на світі. Життя — це наше сучасне й минуле, думки і діла, мрії, пристрасті, біль. Що ви знали про нього, що всі ми знали про нього, про його життя, про його думи, про його біль? Майже нічого, надто мало, щоб наше втручання щось дало…

Вбігла Ксавера, радісна, наче збиралась іти до вінця.

— Ви тільки подумайте, що сталося, диво дивне, уявіть собі — мій Філіп окотився. Я думала, що це кіт, а це кішка, окотилась, у неї троє кошенят, ідіть подивіться, які гарнесенькі, просто чудові. Тільки як мені тепер її кликати — Філіпка, Філіпінка? — Вона замовкла, зніяковівши, заклала руки за спину. — Вибачте, може, я невчасно? Щось сталося, боронь боже?

— Бартек помер, — сказала мати, ніби до столу, застеленого сірою скатертиною.

Ксавера відступила на крок, замахала руками.

— Знов? Знов помер?

— Пані Ксаверо, помоліться за упокій його душі.

Вона стала навколішки, квапливо перехрестилась і, побожно звівши очі до стелі, довго ворушила губами. За дверима, що вели в мансарду, пищали кошенята.

ВІД ЛІТОПИСЦЯ

Після амністії, оголошеної в зв’язку з перемогою на виборах до Законодавчого сейму, об’явився Вінцентій Новак, Модест. Скористався з великодушності народної влади. Зрештою, сам він не вмочав рук у кров. Він тільки підбурював, вербував, переслідував, примушував. І його ніколи не мучили недоречні сумніви, приміром, такий: кому дозволено, а кому не дозволено жити.

Магда Новак іноді каже синові, що якби дядькові Бартеку більш поталанило в житті, він тепер, напевно, був би генералом. Миколай знизує плечима: генералом? Він, Миколай, хоче вивчати хімію. А поки що вступив до технікуму. Вчиться непогано. Дядько Бартек — то вже історія. Тільки літописцеві здається, що це історія сучасна.

Але літописець немолодий чоловік. З дядьком Бартеком сидів на одній парті.

Познань — Скоженцін, лютий — липень, 1964 р.

Корнель Філіпович

ЧОЛОВІК — ЦЕ ДИТИНА

I

Не знаю, спала я чи ні, коли раптом чую дзвінок і в ту ж мить помічаю чорний, блискучий, зловісний предмет, все нутро якого сповнене гучним, настирливим дзеленчанням. Отямившись, простягаю руку і знімаю трубку. Чую голос:

— Пані Аксман?

— Так, це я.

— Говорить сестра Вероніка.

Чую, як мої губи вимовляють такі слова:

— Сестро, щось сталося?

— Все гаразд, просто ваш чоловік питає, коли ви в нього будете.

— Як він себе почуває, сестро Вероніко?

— Вже краще. То що йому сказати? Коли ви приїдете?

— Зараз приїду. Скажіть йому, що я зараз приїду.

— От і добре. Дякую. До побачення, пані Аксман.

— До побачення, сестро Вероніко.

Між тими фразами, які я вимовляю сама, і тими, які чую, розляглося все величезне місто і простелилася ніч; зараз четверта година ранку. Може, там, надворі, вже починає розвиднятись і місто прокидається до життя, але в квартирі ще темно й зовсім тихо. Коли я запалюю колонку в ванній, газ спалахує з гоготінням, аж шибки дрижать. Тиск газу в цю пору дуже сильний. Мимохідь бачу своє обличчя в дзеркалі, потім бачу себе ще раз, коли фарбую губи. Швидко вдягаюся, це забирає дуже мало часу, неначе все робиться одночасно. Замикаю двері на ключ, але в парадному мені починає здаватись, ніби я щось забула, знов одмикаю двері й засвічую світло в передпокої. Його синя болонья висить на вішаку, безживно поникла, поряд парасолька, на поличці лежить біла щітка для одягу. Коло щітки, на бляшаній тарілочці, складені ключі від гаража, горища та підвалу. На стіні біля вішалки висить картинка в овальній рамці — силует ангелятка, вирізаний з чорного паперу. Ангелятко, з крильцями, мов у бабки, приклало пальця до вуст добре знайомим мені жестом. Не знаю, чому я дивлюся на цю дурну картинку, тепер я її соромлюсь. Я дістала її в подарунок від тьоті Мілі, коли мала тринадцять років, тоді вона мені страшенно сподобалась. Раптом крізь холодне повітря парадного дуже гостро чую теплий дух нашої квартири.

Кажу собі: «Ні, нічого не забула. Роман вважає, що вертатись недобре». Замикаю двері, збігаю сходами вниз, потім біжу безлюдною темною вулицею, світло поодиноких ліхтарів коле очі. З провулка неквапним кроком виходить міліціонер, дивиться на мене. Я стишую ходу, потім знов пускаюсь бігти. В цю хвилину я прагну тільки одного: щоб за рогом, на стоянці, було таксі. Ще кілька кроків — і ось я вже бачу ряд нерухомих машин. На даху в кожної — світляний напис: «Таксі». Перестаю бігти, але йду швидко. Дихаю на повні груди холодним повітрям. Трохи болить голова, тисне навколо очей, але в мене це часто буває, коли я рано встану. В сумочці мають бути порошки.

Водій таксі спить, закинувши голову й розкривши рота.

Коли я

1 ... 94 95 96 ... 127
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сучасна польська повість», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сучасна польська повість"