Читати книгу - "Сучасна польська повість"

Я кажу:

— Хірургічна клініка, вулиця Польна, чотири.

Таксист якийсь час — мені здається, дуже довго — сидить нерухомо. «Може, він п’яний чи хворий?» — думаю я.

Повторюю адресу.

— Я чув, — озивається шофер і вмикає мотор. Потім, коли ми вже рушили з місця, сердито додає: — Двері не зачинені!

Він звертає вбік і зупиняється біля тротуару. Я відчиняю дверцята й захряскую їх. Машина рушає й повільно їде по нерівнім бруку посеред пустої вулиці, вздовж блискучих трамвайних рейок, та ось рейки звертають праворуч, таксі виїжджає на асфальт і прискорює хід. З того боку, куди ми їдемо, небо зовсім світле, на тлі його виразно видно дахи будинків та верхівки дерев. Опускаю голову й навпомацки шукаю в сумочці ліки. Знайшовши, ковтаю дві таблетки з краплею слини, яку вдалося зібрати в роті.

Роман сміється з мене, коли я таким способом приймаю порошки від болю голови, він каже, що деякі речовини діють тільки в розчині, треба випити хоч півсклянки води.

Ну, а мені й так помагає. На таксі до клініки їхати хвилин десять-дванадцять. Я заплющую очі й думаю, що з кожною миттю я все ближче до нього, потім уже не думаю ні про що. І тоді в темряві й порожнечі раптом відчиняються двері, і я бачу: на білому лікарняному ліпшу з головою вкритий простиралом лежить він, Роман. Під простиралом видно лише обриси лоба, носа, грудей, рук, живота, ніг, але я знаю, що це він, вже неживий, задубілий, як дерево. Я не хочу цього бачити, не можу з цим примиритись, усе в мені повстає проти цього. Але двері розчинені навстіж, не бачити цього я не можу. Силкуюся змазати, стерти цю картину, навіть роблю рукою якісь розпачливі рухи, але це не допомагає. Щоправда, на мить привид зникає, але потім з’являється знову, ще виразніший, ще нав’язливіший. Звідки він узявся? Я ж ніколи не бажала Романові смерті, ніколи, навіть тоді, коли між нами була прірва, коли я ненавиділа його й навіть ним гордувала. Я мучуся, борсаюсь, борюся з собою, розплющую очі, знов заплющую, та дарма, я бачу той привид у пітьмі, на тлі навколишніх будинків, він пробивається крізь морок, крізь дерева й стіни, і я бачу моторошно біле простирало, що обгортає мертве тіло, яке я так добре знаю.

Раптом привид зникає, так само раптово, як і з’явився, але в мені залишається страх і порожнеча. Я почуваю себе так, наче мені зробили якусь операцію, наче в мене вийняли нутрощі, без яких я, щоправда, зможу жити, але терпітиму страшні муки. Все це тривало, мабуть, зовсім недовго, машина ще тільки минає пошту, отже, ми проїхали половину дороги. Заплющую очі й пробую думати про всякі буденні справи: про те, що треба сьогодні купити в місті, про Стеню, мою сестру, яка приїздить завтра, про те, що треба віднести білизну до пральні, про нашу установу, про свою роботу, силкуюсь уявити собі якісь предмети та обличчя, але це не помагає, тоді починаю проказувати: «Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я твоє, нехай прийде царство твоє, нехай буде воля твоя як на небі, так і на землі, хліб наш щоденний…» Повторюю молитву раз, другий і відчуваю, як ці слова, котрі я знаю змалку й котрі, власне, нічого не значать, несподівано роблять якийсь магічний вплив, заповнюють болючу порожнечу в мені й вертають спокій.

Таксі зупинилось. Я шукаю гроші; звівши очі, бачу крізь віконце понуре й ніби заспане лице лікарні.

Пробігаю порожню прохідну, на сходах сповільнюю крок, іду широким коридором, де підлога викладена блискучими сіро-білими кам’яними плитками й нагадує шахівницю.

Проходить знайома сестра, але не та, що дзвонила, здається, вона усміхнулась до мене. Я не знаю, що означає ця усмішка, і не пробую вгадати. Зупиняюсь перед дверима ізолятора, де він лежить, натискаю ручку і поволі відхиляю двері. Зараз я спокійна й готова до всього, навіть до того, що вже малювалося в моїй уяві; здається, я могла б із цим примиритись. Відчиняю двері ширше і бачу його: він дивиться на мене, обличчя в нього дуже бліде, тому особливо виразно проступає темний триденний заріст, але очі жваві, куди жвавіші, ніж учора, і неначе всміхаються до мене. Тільки ніс у нього став якийсь дивний, але я пам’ятаю, точнісінько такий самий вигляд Роман мав, бувши п’яним, після безглуздої бійки в дансингу, здається, навіть за мене. Він підносить здорову праву руку й ворушить пальцями на знак вітання. Я входжу й зачиняю двері. Все моє тіло — голова, груди, руки й ноги — сповнюється безмежним щастям, я відчуваю його навіть у пучках. Нахиляюсь до Романа й цілую в губй.

Його здорова рука обіймає мене.

— В тебе нові парфуми?

Учора ввечері він говорив ще на превелику силу, безбарвним голосом і так тихо, що я ледве могла зрозуміти його. Зараз він говорить виразно, голос у нього знов дзвінкий.

— Що ти, це помада. Ну, як ти себе почуваєш, любий?

— Добре.

— Ти спав?

— Та ніби.

— Що значить — та ніби?

Може, не слід про це питати, але я не в силі опанувати себе, все в мені якесь непевне, збурене. Я весь час хитаюсь між надією і розпачем, вірою і страхом за нього.

— Дрімав, — озвався він ніби неохоче.

Я відчуваю, як його рука спорсає з моєї спини; хвилинку лежить на ковдрі, потім посувається кудись далі, немов тягнеться за чимось.

— Ти чогось хочеш, любий?

— Закурити.

— Не знаю, чи це буде найрозумніше з того, що ти міг би зараз зробити, — кажу я, намагаючись говорити природним, навіть байдужим тоном, так, як ми розмовляємо вдома.

Його рука, хоч тіло зовсім нерухоме й ніби закам’яніле, швидко й спритно пробирається по краю тумбочки, висуває шухляду й нишпорить у ній, мов якесь звірятко.

Роман дістає запальничку, тримає її пальцями. Стиха промовляє:

— Цікаво, що, по-твоєму, було б розумніше в моєму становищі?

— Наприклад, щось з’їсти!

Я встаю і ступаю крок до вікна, де між шибками стоїть пляшка з молоком, лежить апельсин та загорнута в папір шинка. На його обличчі, так сильно зміненому, блідому й схудлому, з’являється легка усмішка, ледь помітна, але дуже добре мені знайома: в ній і жартівливість, і серйозність, і зухвальство, і дурість, і наївність — ті риси його вдачі, які мене завжди так дратують, а зараз сповнюють безмежним щастям, доводять, що він існує, живе, а коли живе,