Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

II. Якщо ти помер, спитай ради в лікаря

Усю ніч лікар Стіллінґ Малсон із Мерфрисборо просидів біля пацієнта, який жив за шість чи сім миль звідси, при шляху до Нешвілла. Вдосвіта медик вирушив додому. Звичайно ж, на коні, як уже повелося в той час і в тих краях. Якраз минав місце битви біля Стоунз-Рівер7, коли до нього підійшов якийсь чоловік і по-військовому відкозиряв, торкнувшись пальцями крисів капелюха. Головний убір був не військовий, та й сам чоловік, зодягнений у цивільне, не мав солдатської постави. Малсон ввічливо вклонився. Дивно привітався цей незнайомець. Либонь, з пошани до історичної місцини. І хоче побалакати. Треба стримати коня.

– Сер, – озвався незнайомець, – хоч ви й цивільна людина, але, мабуть, ви мені ворог.

– Я лікар, – ухильно відповів Стіллінг.

– Гаразд, – сказав дивний чоловік. – Я лейтенант із штабу генерала Гейзена8.

Замовк, кинув гострий погляд на медика й додав:

– З федеральної армії.

Стіллінг кивнув.

– Скажіть, будь ласка, – спитав незнайомець, – що тут сталося? Де війська? Хто переміг у бою?

Примруживши очі, зацікавлений лікар задивився на свого співрозмовника. По-професійному оглянувши його й забарившись – наскільки дозволяли правила хорошого тону – з відповіддю, Малсон сказав:

– Перепрошую, але коли вже хтось ставить запитання, йому теж належить відповідати. Ви не поранені? – поцікавився він, усміхнувшись.

– Нічого серйозного... як гадаю...

Незнайомець зняв капелюха, провів рукою по волоссі. Тоді зиркнув на свою долоню.

– Мене зачепила куля, – мовив він, – і я знепритомнів. Мабуть, то була легка рана, бо не болить і крові нема. Не турбуватиму вас проханням про допомогу. Лишень спитаю дороги до мого підрозділу... До будь-якого підрозділу федеральної армії.

І цього разу Стіллінг не одразу відповів. Спробував пригадати, що в книжках написано про втрату власного «я» й віднайдення його в знайомих обставинах. Глянувши у вічі дивному чоловікові й усміхнувшись, він нарешті сказав:

– Лейтенанте, ви не носите мундира відповідного до вашого військового звання.

Повівши оком по своєму цивільному вбранні, незнайомець завагався.

– І справді, – непевно проказав він. – Я... Я... Сам не можу цього пояснити...

Пильно і не без співчуття дивлячись на нього, лікар напрямки спитав:

– Скільки вам років?

– Двадцять три. Але при чому тут мій вік?

– Ви аж ніяк не виглядаєте на двадцять три роки.

Незнайомець занервував.

– Нема потреби про це говорити, – буркнув він. – Хочу дізнатися про моє військо. Зо дві години тому я бачив колону, що пішла цією дорогою на північ. Ви, напевно, розминулися з нею. Скажіть, коли ваша ласка, якого кольору були однострої на вояках, бо я не додивився. Скажіть, і я вам більше не набридатиму.

– А ви цілком певні, що бачили цих вояків?

– Чи я цілком певен? Господи, та я ж міг порахувати їх!

– Що ж, це й справді дуже цікаво, – сказав медик, забавляючись усвідомленням своєї подібності до балакучого цирульника з «Тисячі і одної ночі». – Ніякого війська я не бачив.

Чоловік окинув холодним поглядом лікаря, наче й сам спостеріг цю подібність.

– Зрозуміло. Ви не хочете мені допомогти. Ідіть ви к бісу!

Відвернувшись, він рушив. Пішов сяжнистою ходою навпростець, через росяне поле. Його співбесідник спокійно, хоча й з певною домішкою скрухи дивився йому вслід із свого спостережного пункту на сідлі, поки незнайомець зник за купкою дерев.

III. Небезпечно дивитися в калюжу

Зійшовши з гостинця, мандрівник сповільнив ходу. Тепер він, відчутно втомлений, ішов манівцями. Ніяк не міг зрозуміти, у чому ж річ, що діється, хоча з балаканини отого сільського лікаря висновок сам напрошувався. Сівши на камені й поклавши руку на коліно, чоловік випадково глянув на неї. Була худа та зморшкувата. Здійняв до обличчя руки. Воно було пооране глибокими борозенками зморщок. Можна було намацати пучками ці виразні лінії. Як дивно! Звичайна подряпина від кулі й коротка непритомність – це ж не може вчинити з людини руїну.

– Напевно, я доволі довго пролежав у лікарні, – сказав чоловік сам собі. – Ну й дурень же я! Таж битва була в грудні, а тепер літо! – засміявся він. – Не дивно, що цей чолов’яга сприйняв мене за божевільного, який втік із жовтого дому. Він помилився, я справді втікач, але не з божевільні, а із звичайного шпиталю.

Його увагу привернув невеликий клапоть землі неподалік з мурованою стіною навколо. Знічев’я чоловік звівся й рушив туди. Посередині стояв величний монумент із тесаного каменю, у вигляді призми побурілий від старості, побитий негодою, порослий мохом і лишайниками. Поміж масивними блоками стирчали купки трави, коріння якої руйнувало пам’ятник. У відповідь на виклик, кинутий цією пишною спорудою, Час наклав на неї свою нещадну руку.

Невдовзі той пам’ятник стане тим, чим стали Ніневія й Тир9. На написі з одного боку монумента чоловік зауважив знане прізвище. Тремтячи з хвилювання, він перехилився через мур і прочитав:

БРИГАДА ГЕНЕРАЛА ГЕЙЗЕНА

пам’яті солдатів,

які полягли

на Стоунз-Рівер 31 грудня 1862 року.

Чоловік упав на землю, ослаблий, мало не зомлілий. Поряд нього була ямка в землі, наповнена свіжою дощовою водою. Підповз до цієї калюжки, щоб освіжитися, підвівся на тремтячих руках, витягнув шию й побачив своє відображення, наче в дзеркалі. Пронизливо крикнув. Руки не втримали ваги, він упав долілиць у баюру. Скінчилося життя, яке злилося водно з іншим, чужим життям.

⥈

Малий блукач

Якби ви побачили маленького Джо, що стояв на розі вулиці під дощем, навряд чи припав би вам до вподоби цей хлопчик. Була це нібито звичайна собі осіння злива, але вода, що падала на Джо (він ще не доріс до віку, щоб вважатися правим або винним, а отже, не підлягав закону про справедливу відплату кожному по заслугах), мала вельми особливу властивість – була темна й липка. Дивовижна, навряд чи можлива річ навіть у Блакберґу, де траплялося чимало справді незвичайного.

Наприклад, десять чи дванадцять років тому тут пролилася злива з жабенят. її достовірно засвідчено в тогочасній хроніці, причому запис закінчився не зовсім доречним зауваженням хроніста, що