Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

Вулиця кипіла. Наче не було замахів, дивних тварин, пробитих порталів у місто, яке вважається вимерлим. Не загинув тільки вчора льєр Петренс.

– Ти його бачив? – зітхала захоплено дружина ткача.

– Звичайно, – озвався коваль.

– Він величезний! Такий, як і сто років тому, – поправляючи окуляри на носі, зі знанням справи підсумував майстер-ювелір.

– Невже дракони не вимерли? – у якомусь священному жаху підводила очі до неба зовсім дрібна ще дочка прачки.

– Не на добро це все, – бурчала забобонна газетниця.

І всі вони точно говорили не про Петренса. Не про те, що сталося цієї ночі.

Це не справедливо. Нечесно. Вони всі повинні бути в траурі. А вони лише зітхнуть по старому, похитають головою і забудуть про нього, вирушаючи у своїх справах.

– Пі! – копирсаючись за коміром, відчула моє обурення, злість і безсилля Су.

– Все гаразд, – тихо заспокоїла я її, ледве торкнувшись пальцями не самої сунари, а скоріше того місця, де вона сховалася – за моїм коміром.

Я збрехала. На душі було жахливо. Смерть Петренса, сварка з Роуз, і така, здавалося, невинна, але в той же час та, що розділила нас назавжди розмова з Кіраєм. І після не менш незрозуміла розмова з Нілай.

Було відчуття, що я балансую на краю прірви, дивлюся вниз і все, що мене тримає, щоб не впасти вниз – маленька рука Су. І ще бажання знайти того, хто вбив мого наставника. А потім… потім я подумаю, що можна зробити ще.

– Пі! – сунара одразу нагадала мені про те, що ми загалом з певною метой вийшли зі шпиталю в таку холоднечу, а не просто так.

– Так-так! Я саме думаю, куди нам вирушити, щоб тебе нагодувати! – пробурчала я. – Не в «Гірський притулок» же іти. І не додому.

– Пі, – висунувшись до пояса з-за коміра сунара тицьнула пальцем у милу кремову вивіску над кафетерієм льєри Мойрани. І відразу сховалася назад.

Холодно тобі, отже. Але загалом, Су мала рацію. Краще й не придумаєш місця, де можна чи то пообідати, чи повечеряти і не потрапити на очі нікому. Хіба що Сену, він любив тістечка Мойрани. А ось крок вважав кращим з «Гірського притулку».

І знову цей крок. Я наче щось упускала. Чи не помічала очевидного. І все одно не розуміла, що саме вислизає від моєї уваги.

У кафетерії було як завжди затишно, тепло та світло. Незважаючи на те, що погода не радувала ні сонцем, ні теплом, у льєри Мойрани завжди виходило створити якусь особливу атмосферу. Душевну. Подейкують, що цю моду вона привезла зі столиці, де тривалий час жила та працювала.

Але щось у неї не склалося. Одні кажуть, що не пішли справи. Інші, що у всьому, як і часто трапляється, винне розбите серце. Раніше я скептично ставилася до подібних заяв і пояснень. Але зараз справді припускаю, що виною міг бути чоловік. Може, річ у тому, що я й сама задумалася над тим, щоб залишити цю невдалу, сповнену болю та розчарувань сторінку позаду. Як? Це ще питання відкрите. Та й чи наважуся взагалі?

Невисока, дуже миловидна жінка відкрито й тепло посміхнулася, помітивши, що я заходжу до кафе. Їй було трохи за сорок, час пощадив її і обійшов стороною, здавалося. У каштановому, з мідним відливом волоссі не було й натяку на сивину, а навколо великих карих очей жодної зморшки. І все ж таки вона всі ці роки залишалася самотньою. Незважаючи на те, що до неї намагалися залицятися і місцеві кавалери, і заїжджі торговці також. Але вона не поспішала довіряти своє серце будь-кому. Може, й справді, нещасливе кохання привело її зі столиці в Горенґвіль?

Сьогодні тут було пусто. Не здивуюсь, якщо за весь день взагалі в кафетерії побували тільки я та Сен. Але від того настрій Мойрани аж ніяк не псувався.

– Трісс! Як я рада тебе бачити, – буквально заспівала льєра, щойно я присіла за стіл. Навіть не питаючи нічого, вона підхопила зі стійки тацю з листовими пирогами з куркою та склянку з компотом. І тільки-но поставила це переді мною, присіла навпроти. – Пригощайся. Бачать боги, у місті зовсім туго. Солодощі виключно на замовлення, а солоні пироги Роуз робить краще за мене. Якщо цей демонів сніг не заспокоїться, я піду по світу.

– Мені здається, що ви не пропадете, – посміхнулася я.

– Звісно! Ниття для слабких, – відмахнулась Мойрана. – Але кожна жінка може собі дозволити хоч іноді бути слабкою. Вибач. Я чула про те, що сталося з Петренсом. І мені так шкода… Адже ви були не чужі люди. Уявляю, як тобі тепер.

Я видавила суху, вимучену посмішку. Але вийшла вона вкрай жалюгідною.

– Не варто соромитися свого болю, Трісс, – зітхнувши, порадила жінка, торкнувшись моєї руки. – Це нормально, коли болить. Нормально, коли треба просто перехворіти, пережити все, перш ніж знову повернутися до звичайного життя.

– Це ви з власного досвіду? – поцікавилася я, крутячи в руках пиріжок.

Ось хто не страждав у принципі ні від чого, то це Су. Вона вже повсюдно уплітала пироги, запивала моїм компотом, а льєра Мойрана підсовувала їй ще й ще. Здається, їй подобалося годувати цю нахабну мордочку.

– І з власного теж, – зітхнула господиня кафетерію та кивнула на мій навіть не відкушений пиріг. І я поспішно вгризлася в суху жорстку випічку. В одному льєра Мойрана була точно права – у Роуз пироги смачніші. – Але в моєму випадку це скоріше не вміння розбиратися в чоловіках. У тебе таких проблем нема. Сенер заради тебе гори зверне.