Читати книгу - "Пробуджені фурії"

— Нащо їм повідомляти про це загалу. Точно. — Я відчував, як сіпнулася посланська інтуїція, але надто легко, щоб можна було щось тлумачити. — Добре, Ісо. Дякую за репортаж. На твій край це навряд чи вплине, але про всяк випадок настав вуха, добре?

— Вони завжди наставлені, семе.

Ми розплатилися й залишили її всередині. Червоні прожилки очей, арлекінова маска й завиток світла, що вився коло її ліктя, наче приручений демон-помічник. Коли я обернувся, вона помахала рукою, і я відчув короткий порив прихильності до неї, якого мені вистачило на всю дорогу до виходу.

— Тупе мале стерво, — сказала Марі Адо, коли ми попрямували до порту. — Ненавиджу, коли отак пнуться удавати нижчий клас.

Я знизав плечима.

— Знаєш, непокора набуває дуже різних форм.

— Так, але то не була жодна з них.

Ми сіли на кільовий пором через Плесо до передмістя на платформі, котре називають Східним Аканом — вочевидь, сподіваючись, що ті, хто не зміг дозволити собі схили справжнього району Акан, натомість оселяться тут. Адо подалася на пошуки чашки чаю, а я залишився біля поручнів спостерігати за водним транспортом і зміною краєвидів за бортом. Міллспорт має чари, про які легко забути, коли поїдеш з нього, але варто вийти на воду Плеса, і місто ніби відкривається. Вітер, що обдуває обличчя, і домішка бела-трави з моря разом ніби зчищають міську суворість, і на її місці раптом виявляється плечистий моряцький оптимізм, який часом може залишитися з вами на кілька годин після того, як ви знову ступите на берег.

Намагаючись не впускати його до своїх думок, я примружився на південний обрій. Там, напіврозчинившись у морській імлі, яку збивав у повітря вир, височіли й супилися ізольовані Рильські Скелі. Не зовсім найпівденніша точка архіпелагу, але майже так — до найближчого заселеного шматочка землі двадцять кілометрів відкритої води на північ, до охвістя Нової Канаґави, і не менш як половина цього шляху до найближчої скелі, на якій можна бодай стати двома ногами. Більшість Перших родин у Міллспорті віддавна сиділа на вищій місцевості, але Гарлан перекозиряв їх усіх. Рила, прекрасна в чорному вулканічному камені, була фортецею в усьому, крім назви. Елегантне й потужне нагадування всьому місту про те, хто тут головний. Людське гніздище, яке затуляло собою збудовані нашими марсіянськими попередниками.

Ми причалили до Східного Акана, легенько стукнувши об нього бортом, і ніби прокинулися. Я знову розшукав Марі Адо біля східного трапу, і ми пішли прямокутно спланованими вулицями з такою швидкістю, щоби було зручно перевіряти, чи ніхто не йде слідом. За десять хвилин Вірджинія Відаура впустила нас до ще не обставленого лофтового житла, що його Бразил обрав за базу для наших операцій. Її очі пройшлися по нас, як медичний сканер.

— Нормально пройшло?

— Так. Марі не завела нових друзів, але тут нічим не зарадиш.

Адо буркнула й пропхалася повз мене, а тоді зникла всередині складу. Відаура зачинила двері й замкнула їх, поки я розповідав їй про Нацуме.

— Джек засмутиться, — сказала вона.

— Я теж такого не чекав. Отакі вони, ці легенди, га? Хочеш піти зі мною на Китоспин? — Я дурнувато звів брови. — Віртуальне середовище.

— Думаю, це не найкраща думка.

Я зітхнув.

— Мабуть, твоя правда.

Розділ двадцять дев'ятий

Монастир на Китоспині й Дев’ятому був суворою й пустоликою будівлею. Острівець Китоспин, разом ще з десятком інших подібних шматочків землі й пристосованих рифів, був зручно віддаленим поселенням для працівників доків і морського промислу Нової Канаґави. Греблі й підвісні прольоти давали легкий доступ до самої Канаґави понад вузькими проміжками води, але обмежена площа цих сателітних острівців означала для робочої сили тісні, схожі на бараки помешкання. Зречники просто придбали сто метрів набережної нерухомості й загатили всі вікна.

— Заради безпеки, — пояснив чернець, який впустив нас. — Людей у нас тут обмаль, а цінного обладнання багато. Перш ніж ми рушимо далі, вам доведеться здати зброю.

Під простим сірим комбінезоном їхнього ордена він носив типовий бюджетний синтетичний чохол нібито від «Фабрикона» із вбудованим сканерним обладнанням. Голос звучав схоже на підсилений звук із поганої телефонної лінії, а кремнішкіра обличчя застигла у відстороненому виразі, який міг відображати, а міг і не відображати його ставлення до нас — групи дрібних м’язів у дешевших моделях ніколи не працюють добре. З іншого боку, навіть у дешеві синти закладалися реакція й сила, що не поступалися машинам, а цього, певно, можна було пропалити наскрізь бластером і не завдати йому нічого, крім роздратування.

— Ми розуміємо, — сказав я йому.

Я видобув «Рапсодію» і простягнув її руків’ям уперед. Сьєрра Трес зробила те саме зі своїм тупоносим бластером. Бразил погідно розвів руки, і синт кивнув.

— Добре. Я поверну їх, коли ви прощатиметеся.

Він провів нас понурим вічнобетонним вестибюлем, обов’язкова статуя Конрада Гарлана в котрому була нешанобливо обмотана пластиком, а тоді завів до приміщення, що колись було квартирою на першому поверсі. Два ряди незручних з виду стільців, таких само спрощених, як і чохол прислужника, стояли лицем до столу й важких сталевих дверей за ним. За тим столом на нас чекала інша служителька. Як і її колега, вона сиділа в синтетичному чохлі й сірому комбінезоні, але риси її обличчя здавалися трохи живішими. Можливо, вона просто докладала до цього більше зусиль, працюючи згідно з новою гостинною рівностатевою доктриною.

— Котрі з вас просять аудієнції? — спитала вона доволі приязно, зважаючи на обмеження її фабриконівського голосу.

Ми з Джеком Душа-Бразилом підняли руки, а Сьєрра Трес демонстративно стояла збоку. Служителька подала нам знак іти за нею і ввела код на сталевих дверях. Ті відчинилися з античним металевим скреготом, і ми ступили до сірих стін кімнати, обставленої продавленими канапами й системою переносу до віртуальності, яка з виду могла працювати ще на кремнії.

— Будь ласка, розташуйтеся зручніше на канапах і приєднайте електроди й гіпнофони, як показано на голографічній інструкції, котру ви знайдете праворуч від себе.

Розташуватися зручніше було претензійною пропозицією — канапи виявилися не автоформні й, здавалося, виготовлені без думки про навіть про найменшу зручність. Я ще пробував умоститися якось краще, коли служителька підступила до панелі управління переносом і приєднала нас. З гіпнофонів почувся сонокод.

— Будь ласка, розверніть голови праворуч і стежте за голоформою, поки не втратите свідомість.

Як не дивно, але перехід відбувся значно легше, ніж можна було очікувати за таких обставин. У серці голосфери сформувалася миготлива вісімка, що почала перебирати усі кольори спектра. Сонокод