Читати книгу - "(не) ідеальний чоловік, Катерина Орєхова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зайшов у лекційну аудиторію та обвів очима студентів у пошуках Каті. Так звик бачити крихітку на своїх заняттях, що іноді забував, що вона не моя студентка. Сьогодні, як ніколи, не хотілося вести лекцію. Половина моїх думок була в роботі, тому що Дімка продовжував з'ясовувати стосунки з Алісою і зовсім не думав про проєкти, терміни здачі яких вже наближались. А друга частина думок була з Катею. Мені хотілося відвести її на безлюдний острів і не випускати зі своїх рук щонайменше тиждень. Хоча навіть цього було б замало.
Катя як відповідальна студентка пішла на свою пару перед сесією. Я навіть не підозрював, що вона прогулює свої заняття, щоб прийти до мене на лекцію. Думка про те, що крихітка сиділа на моїх заняттях, тому що закохалася, зносила дах. Згадував ті два місяці, що божеволів, коли вона сиділа у мене на лекціях у короткій спідниці, і не розумів як я міг не побачити її інтересу.
Хоча тоді я намагався на неї не дивитись, думаючи, що вона дівчина мого студента…
Почав лекцію, намагаючись перейти на тему заняття. Мені майже вдалося поринути у бази даних, коли задзвонив телефон. Подивившись на екран, я щиро здивувався – дзвонила Вероніка. Цікаво, що їй було потрібно, але не став брати слухавку. Передзвоню після лекції.
Дівчина не здавалася. Зателефонувавши ще кілька разів, вона надіслала повідомлення:
“Я в холі твого універу. Нам треба терміново поговорити! Вийди!”
Я вже й забув, що Вероніка не вміє просити. Проігнорував її повідомлення та вимкнув звук на телефоні. Коли за п'ять хвилин знову повернувся до телефону, то впав у ступор від кількості пропущених та повідомлень. Все полягало в тому, що я терміново був потрібен дівчині. Розуміючи, що вона не вгамується, я звернувся до студентів:
— Хлопці, вибачте, але на сьогодні нам доведеться закінчити, — хвиля радості пройшлася рядами, студенти такі студенти, їм так мало потрібно для щастя. — Будь ласка, самостійно прочитайте матеріали, що я скину, ми продовжимо на семінарі.
Я швидко спускався сходами, намагаючись зрозуміти що потрібно Вероніці і як швидше від неї позбутися. Я розумів, що крихітці буде неприємно бачити Вероніку і просто мав розібратися з нею до кінця пари.
— Нарешті, — накинулася дівчина, коли я спустився в хол. — Скільки можна мене ігнорувати? Я вже хотіла шукати тебе по аудиторіях!
Вероніка дуже нервувала, це було видно неозброєним поглядом. Вона смикала ремінець сумки та в нетерпінні постукувала носком черевика по плитковій підлозі.
Я уважно оглянув її, намагаючись зрозуміти, що її привело до мене. Вона виглядала як завжди, так і не скажеш, що її кілька днів шукала поліція. Слідчий мені більше не дзвонив, тому я гадки не мав, як відбувається розслідування і що вдалося з'ясувати.
— Як ти міг?! — Вероніка замахнулася, ударяючи мене кулаком у груди. — Ти навіщо мене підставив? Це ж була ідея твоєї стерви, так?
Дівчина явно погано контролювала себе, вона дивилася на мене скляним, абсолютно порожнім поглядом. Кидалась якимись звинуваченнями. Я прийшов до тями та почав її утримувати, тільки коли почув тихі перешіптування студентів за моєю спиною. Чорт!
— Угамуйся! — Я схопив Ніку за плечі та злегка струснув. — Що ти робиш?
— Ти у всьому винен! — Вона продовжила битися в моїх руках, явно скочуючи в істерику. — Все через тебе і твоє стерво малолітнє!
— Ходімо! — я схопив її вище ліктя і потягнув у бік кафедри. Там уже ніколи не мало бути, а Вероніку варто було відвести від сторонніх очей. Вона явно не усвідомлювала того, що творила.
Буквально запхнув дівчину, що чинила опір, в кабінет і зачинив двері. Дівчина почала метатися кабінетом, вона хапала речі й швидко їх переставляла. Ніколи раніше мені не доводилося бачити Вероніку у такому стані.
Насилу схопивши її, я посадив за свій робочий стіл. Вона намагалася вирватись, але я міцно утримував її, змушуючи залишатися на місці.
— Та вгамуйся ти! — все ж таки не витримав я і підвищив на неї голос. — Припини істерику і поясни нарешті що сталося!
— Мене звинувачують у крадіжці! І все через це твоє стерво!
Я чесно намагався зрозуміти, про що вона каже, але не міг.
— Не кричи й розкажи, що сталося, — я спеціально понизив тон, намагаючись заспокоїти дівчину. Десь читав, що це має допомогти.
— Ви розповіли цьому скрупульозному слідчому про те, що я пішла відразу як тільки вимкнули світло, — Вероніка все ще шаленіла, її ніздрі роздмухувалися, але вона перестала вириватися. Я відпустив її руки й трохи відсторонився. Зважаючи на все, наша розмова не мала сенсу і Вероніка просто прийшла виплеснути злість.
— І що? Це ж правда, — кинув я, відходячи в інший кінець кімнати. Хотілося виявитися від неї якомога далі, надто різкий запах парфумів відштовхував. ʼ
— Як це що? Невже те, що між нами було нічого для тебе не означає? Ти мене так легко підставив!
Вероніка знову перейшла на ультразвук і я зрозумів, що настав час змотуватися. До того ж на мене чекала крихітка.
— Вероніка, давай я ще раз повторю і ми більше ніколи не повертатимемося до цієї теми, — промовив я чітко вимовляючи кожне слово. — Тебе ніхто не підставляв, ми з Катею просто розповіли слідчому правду. Тому всі твої звинувачення безпідставні та безглузді. Якщо тебе в чомусь звинувачують, то є підстави. А зараз, вибач, але мені час.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «(не) ідеальний чоловік, Катерина Орєхова», після закриття браузера.