Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

— Пристебніться, — буркнув Нікіта, і вона поспішно потягнула за ремінь безпеки.

Дарина розуміла, відчувала, що він хоче поговорити, але взагалі не уявляла, як піде розмова.

— Отже, ви весь цей час знали, що мій тато... — він ковтнув невидиму грудку, і вона внутрішньо вся стиснулася. — Що ми з Машею можемо бути братом і сестрою?

— Ви не... — спробувала відповісти, але він перебив.

— Знали й мовчали?

Брехати сенсу не було. Даша мовчки кивнула.

Нікіта так само мовчки завів двигун, автомобіль рушив із місця. За всю дорогу вони не зронили жодного слова. Дар’я і хотіла щось сказати, але розуміла, що хлопець має рацію.

Вона винна. Перед Нікітою, і виходить перед Андрієм теж. Варто було зізнатися, поговорити. Запропонувати зробити тест.

Якби, якби... Стільки всяких якби.

Нікіта довіз її до самого під'їзду. Дар’я відчинила дверцята і повернулася до хлопця.

— Тепер я знаю, що можна було вчинити по-іншому, Ніку. Але Маша теж була проти. Я не могла переступити через неї і розповісти Андрію, хто я така. Якщо ти взагалі хоч трохи можеш уявити себе на моєму місці. Я тебе відразу впізнала, коли ти привів увечері Машу. І ми одразу з'їхали з квартири. Але я подумати не могла, що ти вчишся в «сотому» ліцеї. А потім було пізно, мені потрібні були гроші їй на операцію.

Профіль Нікіти залишався таким самим кам'яним, і Даша зрозуміла, що її слова залишилися непочутими. І що далі говорити марно.

— Спасибі, що підвіз, — сказала на прощання, вийшла з машини і зачинила дверцята.

Уже піднімалася на поверх, коли на екрані позначився незнайомий номер.

— Дар’я а Зарічна? — запитав у слухавці жіночий голос. — Це Інна Волинська. Я хотіла б із вами зустрітися.

Дар’я насилу, але згадала, що Інна Волинська — одна із засновників ліцею, в якому вона поки що працює. І в якому належить відпрацювати щонайменше належні два тижні з моменту, як вона напише заяву на звільнення.

***

Дар’я довго стояла перед будівлею ліцею, не наважуючись увійти. Якби можна було, вона б ніколи сюди не поверталася. Але Волинська вже чекала на неї, а потім мав бути урок в «11-Б», про який Дар’я думала з жахом.

Тепер, коли минув час, вона не уявляла, як подивиться в очі дітям. Вона здавалася собі брудною, мерзенною. І якщо вони піднімуть її на сміх, то як вона зможе продовжувати урок?

Але все ж змусила себе відчинити двері й увійти всередину. Усе було як колись, нічого не змінилося, але Дар’я йшла наче по оголених лезах — кожен крок завдавав нестерпного болю.

Піднялася нагору до кабінету директриси — Волинська сказала, що чекатиме її там. У кабінеті за директорським столом сиділа невисока жінка з короткою стрижкою, надто доглянута, щоб виглядати на вік Дашиної мами. Але без жодних спроб продовжити молодість за допомогою ін'єкцій.

— Дашо, здрастуйте, — вона піднялася назустріч, — спасибі, що прийшли.

— Я поки що на вас працюю, — нагадала Дар’я а, — і ми домовилися.

Вона сіла навпроти Волинської і помітила, як та хвилюється, тільки не могла зрозуміти чому.

— Ти мене не пам'ятаєш, Дашо? — раптом запитала та, нахилившись зовсім близько. Дар’я здивовано хитнула головою.

— Ні... Ми хіба з вами зустрічалися?

Волинська помовчала, опустивши голову, а потім заговорила швидко, продовжуючи розглядати свої руки.

— Я Волинська за другим чоловіком. Я вийшла заміж, коли моєму старшому синові було сімнадцять, тому Микола не став його всиновлювати. Мій перший чоловік Одинцов, і наш син теж Одинцов. Ти тоді мало з ким спілкувалася, переважно від твого імені виступали твої батьки. Пробач мені, пробач мені, дівчинко. Ти тільки скажи, Марійка може бути моєю онукою?

Дар’ю ніби струмом ударило.

Одинцов. Це було прізвище Іллі.

— Ти напевно мене зневажаєш, — Інна Євгенівна хитнула головою, — і правильно. Я заслужила. Так, я тоді злякалася, Дашо. А як інакше? Будь-які гроші готова була заплатити. Микола був незадоволений, звісно, але я його вмовила. Ілля хороший хлопчик, я впевнена, це все Топольський зі Шведовим. Це вони його з пантелику збили.

Дар’я не могла дивитися їй в очі. Куди завгодно дивилася — на стінку, на навчальний план, красиво розкреслений акуратними прямокутниками. Тільки не на Волинську.

Гидко було. А та наче й не помічала нічого.

— Ми домовилися з твоїми батьками, а я відправила Ілюшу до сестри в Канаду. Микола допоміг, хоч і бурчав... Ти коли до нас працювати прийшла, я тебе одразу й не впізнала. Ти так змінилася, стала такою красунею. Це Микола згадав. Каже, того слідчого, що справу Даші вів, було прізвище Зарічний. Ми тоді тебе одразу взяли, без конкурсу. І тебе, і твою дівчинку. Я за термінами порахувала, що вона майже відразу народилася. Я сама себе вмовила, що це його донька, чоловіка твого. Хіба він став би удочеряти після такого...

— Став, — Дар’я задихалася від сліпої люті, — і удочерив, і ім'я своє дав. А ви, напевно, дивуєтеся, чому я у вас більше грошей не попросила? Так тому що мені не потрібні були ваші гроші. І зараз не потрібні. Якби я знала, що це ваш ліцей, нізащо б сюди не прийшла.