Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Я гадала, що моє життя тільки-но почало налагоджуватися. І зближення з Романом знаменувало початок чогось нового, важливого. Появу якихось довгострокових перспектив, завдяки яким я одразу вирішу всі старі проблеми.

Стану незалежна, горда собою, фінансово забезпечена. І при цьому моїм супутником буде солідний успішний чоловік, якого я мріяла бачити чоловіком ще в дитячі роки.

Це могла бути красива історія.

Але вона нею не стала.

Тому що Жданов виплеснув назовні свій біль. У якому я, по суті, не винна. Мама зізналася в багаторічній брехні. А на додачу я довідалася, що Давид провів цілу добу з дітьми.

Та не просто провів. Він притягнув у наш дім її сина — малого своєї коханки. Ніби він частина нашої сім'ї.

Діти спілкувалися з ним, грали.

Він ночував в одній із наших спалень.

Спав на наших простирадлах.

Сидів за нашим столом і їв із наших тарілок.

Для мене це образа.

Він просто очманів і ніби знущався.

Користувався тим, що я зайнята на роботі.

Насміхався над тим, що ще лишилося.

А я вже нічого не контролювала.

Я відчувала, як земля йде з-під ніг.

Спочатку фальшиві листи.

Потім мати розповіла, як віддала ключі від будинку. Ніби я тут узагалі нічого не вирішую.

Ні в разі заміжжя.

Ні в разі розлучення.

Усе вирішувалося за мене.

Я була пустушкою, маріонеткою.

Єдина роль — зручний придаток.

Залишалося тільки обрати, кого я доповнюватиму. Давида. Романа. Або ж свою матір.

Якій абсолютно наплювати на мої почуття. І те, як я сама уявляю людське щастя. Вона думала лише про себе.

Точно так само, як це робили інші близькі люди в моєму житті.

Залишалися тільки діти.

Мені випало жити для них.

І найближчі години після усвідомлення реальності — вони лише підтвердили мої думки. Дітям я була потрібна як ніколи. Вони потребували мене навіть більше, ніж я могла собі уявити.

— Яно, здрастуйте, — турбували мене зі школи. Тільки цього разу — класний керівник доньки, не сина. — Сьогодні Аврорі стало зле. Вона знепритомніла просто на уроці.

— Що сталося?

У мене серце пішло в п'яти.

Усі мої проблеми стали тьмяніти на тлі слів про Аву. Я притиснула телефон щільніше до вуха. І готувалася до найгіршого.

— Ви тільки не хвилюйтеся. Дівчинка зараз у медсестри, її вдалося привести до тями. Але ситуація серйозна. Боюся, вам треба приїхати.

— Це взагалі не обговорюється... — кинула я і стала збиратися. — Беру таксі й виїжджаю! Буду за двадцять хвилин!

Я примчала до школи і побачила свою дитину дуже блідою.

Губи попелястого кольору, руки як крижинки.

Аврора лежала на кушетці в медкабінеті.

— Мамо...

— Доню, сонечко, — торкалася я лоба і оцінювала температуру, — що трапилося? Що сталося? Ти знепритомніла?

— Мені було погано. Не могла дихати. Не могла відкашлятися. Я почала хрипіти і впала на парту.

— Боже. Добре, хоч на парту... Головою не вдарилася?

Оглядала доньку на предмет забоїв.

Якраз повернулася медсестра.

— Ви мама цієї дівчинки?

— Так. Що з нею? Що сталося?

— Та нічого такого страшного, — намагалася заспокоїти мене дівчина в білому халаті. Але виглядало це безтурботно. Ніби їй узагалі наплювати на життя дитини. — Може, Євочка втомилася? Мало спала? Не поснідала, і впав рівень цукру?

— Її звати Аврора, — відповіла я й обійняла доньку, щоб підняти її на руки. — А ще ми знайдемо справжніх лікарів, які нададуть реальну допомогу. Дякую.

Прихопивши з собою Аву, я вирушила в лікарню. Але тут мені почав телефонувати номер із роботи.

— Яно Володимирівно? — говорила секретарка Роми. — А ви де? Ви вже їдете в офіс? А то вас тут люди чекають у приймальні...

— Ні, я не їду в офіс. І передайте Роману Миколайовичу, що я буду пізніше. Я поки що не знаю, як сильно затримаюся. У мене сімейні проблеми. Особисті причини... Коротше, я йому передзвоню пізніше і все сама поясню. А зараз вибачте — я маю показати дитину лікарю.

— Але ж Роман Миколайович сказав, що ви...

— Мені ніколи говорити! Я зайнята! Вибачте!

Усе котилося коту під хвіст.

Я ускладнювала ситуацію на роботі.

Уникала розмови зі Ждановим.

Не розуміла, як ми з ним тепер спілкуватимемося після тієї ночі. Після того, як він звинуватив мене у зраді й обізвав мерзенними словами.

Він не вірив мені, а мені було нічого надати на противагу. Рома не бажав чути мою версію — що лист підробила мама.

У ту хвилину я думала лише про одне — як мені вилікувати Аврору. Або хоча б зрозуміти, що з нею відбувається.

— Савицька! — назвали моє прізвище в приймальні клініки. І я махнула рукою. — Проходьте в кабінет, вас готові прийняти.

Я завела Аврору.

Медсестра передала фахівцеві нашу справу. Він уважно ознайомився із записами. Потім обстежив Аву — оглянув оченята, вушка, горло, просив покашляти, глибоко вдихнути й видихнути. Зробив аналіз вмісту кисню в крові.

Від нервів мене саму стала мучити задуха.

Просто забракло повітря, щоб надихатися.

Я судомно витягла з сумки інгалятор і впорснула в рот порцію аерозолю. Зробила вдих — спазми минули.

— Нагородили доньку найкращим, — пожартував лікар на власний лад. — Ні, щоб залишити астму при собі, то ви її дитині передали.

— Я не навмисно... Що ви можете сказати?

— Можу сказати, що вашій доньці теж потрібен інгалятор. Інакше вона задихатиметься. Від хронічної гіпоксії кров дуже швидко виснажить свої запаси кисню. Мозок не отримуватиме його навіть у мінімально необхідному обсязі... Такі непритомності, як сьогодні, стануть частим явищем. І в кінцевому підсумку дитина може впасти в кому.

— Ні, — вирвалося в мене. — Ні. Ну що ви таке говорите? Такого не буде.

— Буде, — стверджував він як на зло. — Я кажу, що буде. Якщо я не випишу вашій красуні аерозоль із сильнодіючою речовиною.