Читати книгу - "Ловець орлів"

Бенкет тривав довго, і кілька разів священна люлька переходила з рук у руки. Розмова точилася про стада бізонів, яких Мала Видра заманював у пастку, а я жадібно дослухався до його мови. Я помітив, як шанобливо всі гості — вожді, знахарі, великі воїни — ставляться до заманювана бізонів. Вони не тільки шанували його, а й любили. Дуже рідко називали його Малою Видрою: у нього було інше ім’я — Дарувальник Достатку. І знову це ім’я здалося мені чудовим, це було майже ім’я бога.

Після бенкету я зайшов у вігвам Не-Бігуна.

— Вождю, — мовив я. — Мала Видра — велика людина.

— Серед наших трьох племен немає жодної людини, рівної йому, — відповів Не-Бігун.

— Я довго думав і вирішив: стану заманювачем бізонів, дарувальником достатку.

І я з тривогою подивився на Не-Бігуна, не знаючи, що він на це скаже.

— Ти ступив на стежку воїна, іди нею, — сказав він після довгої мовчанки. — Почав ти добре, згодом станеш великим воїном. А заманювачів бізонів мало, дуже мало. На три наших племені залишився тільки один — Мала Видра. Треба мати могутнього таємного помічника, ласку богів, щоб стати заманювачем, а в тебе їх немає. Ти шукатимеш спосіб заманювання стада, доживеш до сивого волосся, і, можливо, тобі жодного разу не вдасться привести стадо бізонів до бескидів.

— І все ж я хочу спробувати.

— Іди до Малої Видри, поговори з ним, — порадив він мені.

Я рушив до вігвама Малої Видри, але незабаром мене взяли сумніви, і я сповільнив кроки. Чи маю я право наближатися до священного вігвама, турбувати запитаннями таку мудру людину? Я вже було повернув назад, та через кілька кроків зупинився.

— Він має добре серце, це написано у нього на обличчі, — сказав я собі. — Я підійду до вігвама і спитаю, чи можна увійти.

Розділ третій

Я підійшов до вігвама і побачив двох чорних бізонів, намальованих на жовтій шкурі. У вігвамі горіло багаття. Я зупинився біля входу й вигукнув:

— Мала Видро! Дарувальнику Достатку! Ти вдома?

— Так, так! Заходь! — відгукнувся він.

Я зайшов.

— А, це ти, сину мій! — сказав Мала Видра, коли я підступив до багаття. — Ласкаво просимо. Сідай. Що привело тебе у вігвам старого чоловіка такої пізньої пори?

— О, велика людино, пожалій мене, допоможи! — вигукнув я. — Я хочу стати заманювачем бізонів!

— Ага! Он воно що! — озвався він. — Боюся, що не зможу нічим тобі зарадити. Треба попросити допомоги у предків. Я довго постував, молився і шукав способу заманювати стада, аж поки знайшов таємного помічника, який сказав мені, що треба робити. Чи є в тебе помічник?

— Ні, я ще не постував і не бачив віщого сну, — відповів я.

— Почни піст. Після того як ти побачиш віщий сон, спробуй заманити стадо. Постуй, молися, принось жертви і заманюй стада. Можливо, ти досягнеш успіху. Але може, й ніколи не станеш заманювачем. І не забудь, що це дуже небезпечна робота.

— Я не боюся, — сказав я йому. — Двічі я був на війні. Я відібрав рушницю у живого ворога.

— Сину мій, я зроблю для тебе все, що тільки зможу, але, звичайно, я не відкрию тобі таємних способів заманювання бізонів. Про це я не смію говорити. Коли я буду заманювати стадо, стань над краєм кам’яного пасма і стеж за кожним моїм рухом.

Я пішов додому. В нашому маленькому вігвамі було темно; моя сестра і стара Суякі спали. Я роздмухав вогонь і розбудив їх. Я не міг дочекатися ранку, мені хотілося негайно сказати їм, яке я обрав рішення.

— Що з тобою, брате? — спитала Пітакі. — Невже ти знову йдеш на війну?

— Ні, я більше ніколи не піду на війну.

— Але що трапилось? Навіщо ти нас розбудив? Може, ти хворий? — злякалася Суякі.

— Ні, я здоровий, я щасливий. А розбудив вас, щоб сказати про своє рішення: я хочу стати заманювачем бізонів, дарувальником достатку.

— О, брате, ти говориш казна-що! — дорікнула мені Пітакі. — Ти не зможеш стати заманювачем бізонів.

— Ні, зможе! І стане! — вигукнула стара Суякі. — Ми йому допоможемо. О, Сонце! Дай мені дожити до того дня, коли мій син заманить у пастку стадо бізонів!

Ми розмовляли до світанку. Було вирішено, що я почну постувати й постараюся побачити сон, як тільки Мала Видра заманить стадо до бескидів і забезпечить м’ясом увесь наш табір.

Через кілька днів повернулися дозорці й повідомили, що на плоскогір’ї пасуться великі стада бізонів і будь-коли можуть наблизитися до пастки. Ввечері того ж дня Мала Видра почав чотириденний піст і молитви, а всі знахарі нашого табору подіставали священні люльки й закурили на честь богів, благаючи їх удовольнити всі прохання заманювача.

Ніхто не насмілювався наблизитись до вігвама заманювача бізонів, щоб не зашкодити йому. З чотирьох його дружин три перебралися до нашого табору, а четверта, старша дружина, залишилась у вігвамі й разом з Малою Видрою співала священних пісень. Двічі на день, вранці й увечері, ми бачили, як вона спускалася до річки і пила, бо пити воду у вігвамі не дозволялося. Вона йшла поволі, низько схиливши голову, ні з ким не розмовляла, і до неї ніхто не звертався. її обличчя й руки були пофарбовані в чорний колір.

Вечорами я йшов сам або з сестрою до вігвама заманювача, сідав неподалік і слухав співи. Дивні це були пісні, дуже тихі, журливі. Найбільше мені подобалась пісня Першого Бізона. Я слухав її, затамувавши подих.

— Брате, — шепотіла Пітакі, — у мене серце завмирає.

— Бо це священна пісня, — відповідав я. — У мене також серце стискається; я бачу древніх бізонів і згадую ті далекі часи, коли люди й тварини могли розмовляти однією мовою і розуміти одне одного. Слухай уважно: колись ми з тобою співатимемо цю пісню.

Коли закінчився чотириденний піст Малої Видри, Самотній Ходак улаштував бенкет і куріння люльки на честь заманювача. Все наше плем’я було готове з’явитися на перший поклик Дарувальника Достатку. Після бенкету я підійшов до Малої Видри й попросився піти з ним на плоскогір’я, і він дозволив мені.

На світанку ми вдвох піднялися на плоскогір’я і зустріли чотирьох дозорців, які провели тут цілу ніч. Ми зупинилися на вершині бескиду, звідки починалися два кам’яні пасма