Читати книгу - "Вибрані твори"

А вона уміла все посвятити для піддержки товариша. Чи це була її шляхетна натура, чи може атавізм тих засад товариськості, що зобов’язує кожного піонера в джунглях, голос крові її предків-піонерів, де закон побратимства був найвищий.

Так прийшов рік 1938, а за ним події в Карпатській Україні. Горіння вірою у вогненну пробу сил української революції захопило Олену Телігу. Відомо було від початку, що молода Карпатоукраїнська держава скінчиться Крутами. Але було щось святе у тому відродженні Срібної Землі й не можна було тим не захоплюватись. Не можна було зрікатися маніфестації перед світом волі й здібностей молодого руху.

Березнева трагедія 1939 року, злочинний цинізм німецького й мадярського імперіалізмів, героїзм вояків Карпатської Січі виповнювали думки Олени Теліги.

Та 1939 рік вагітний був ще більшими подіями, що в свій вир мали потягнути й Олену Телігу, виставити її на найважчу пробу та вкласти на неї корону героя.

Минали місяці в очікуванні на перелом в історії світу. У Варшаві почались цькування українців. Прийшли арешти. Загально збільшилась ворожість. У трамваях чи на вулиці не бракувало ядовитих та погрозливих зауважень в бік тих, що розмовляли українською мовою. З почуттям вищості над неопанованістю незрілого, фальшивого, перебільшеного та істеричного патріотизму дивилась на це Олена Теліга. Ніякої заляканості, ніякої запобігливості, жодного компромісу.

Аж 1 вересня 1939 р., о п’ятій годині ранку прокинулась Варшава від гуркоту літаків, сальв протилетунської артилерії та вибухів бомб. Війна почалась. Прийшло незнане й таємниче. Прийшов іспит для всіх народів, для кожної одиниці. Небезпека, кожночасне марево смерті, кругом нещастя, кров і рани — вимагали від кожного показати своє справжнє обличчя. Не прикрите більшим чи меншим фальшом конвенансу й фрази.

Бомбардування німецькими літаками Варшави повторювалось на початку щоденно 15-18 разів. Горіло у всіх кінцях. Шпиталі заповнились пораненими. Почалась паніка, бо фронт валився. Шостого дня війни німці відкрили вже артилерійський вогонь по варшавських вулицях, на яких копались стрілецькі рови й ставились барикади. Олена Теліга показала, що її обличчя було справжнє. Вона й тепер лишилась поеткою і сміливою, відважною, твердою людиною. При тому вона лишалась вірною собі жінкою. Як англійський вояк, що голиться і перед боєм, вона спокійно сходила до брами (бомбосховища дім не мав), але не раніше, поки спокійно одягнула капелюх. Сухий тріск шрапнелі чи дим від вибуху ґра-нати або бомби вона оглядала очима поетки, зауважуючи колір, форми диму чи велич відблиску. Не боялась нічого. «Це маю нагоду перевірити себе, свої нерви. Я тішусь цією пробою. Я знаю, якою я буду, коли покличе мене фронт моєї Батьківщини», — казала весь час.

Десятого дня коло німецької облоги замкнулось довкола Варшави. І відтепер 17 днів не вмовкав барабанний вогонь усіх родів зброї. Не можна було рушитись. Всі вулиці були закриті барикадами. Кругом горить. Скрізь чути стогін поранених і вмираючих. Блідий жах смерті покрив усі обличчя. Скрізь чулись вибухи істерії — населення обложеного міста не видержувало нервово. Паніка й істерія уділювались найспокійнішим людям. Олена Теліга незрівнянно затримувала спокій і свою усмішку, якою заспокоювала й підбадьорювала своє оточення. І сила її спокою була така велика, слова втіхи й підбадьорення такі цілющі, що оточення, яке спочатку ставилось вороже до усміхненої українки, почало її благословити, звучи добрим духом дому.

Так прийшов важкий день капітуляції та нової дійсності, де її шляхетність виявилась ще яскравіше.

В перших днях у Варшаві роздавали населенню для пропаганди хліб і зупу. Голоду ніякого початково не було. Населення могло само собі дати раду. Але люди просто душились коло авт, з яких німці з погордою кидали шматки хліба. Олена Теліга не могла на таку погань дивитись. «Ви хочете дати заплатити собі тим хлібом зазрабовану вам державу?» — казала полякам, що засоромлено опускали очі. Голосно обурювалась жінками, що вступали в приязні розмови з німецькими вояками. Польща була їй чужа й ворожа, і поляки ніколи не забували того їй пригадувати, але не могла вона, революціонерка, дивитись на негідне поступовання.

— У 1919 році, коли німці прийшли в Україну ніби як «союзники», але стали господарями, ніколи не дозволила б мені мама, хоч я була дитиною, випробовувати мого знання німецької мови в розмові з окупантом.

Тодішня Варшава — це не була Варшава із серпня 1944 року. І залишатись в ній поетка не хотіла. Несподівано довідалась, що до Кракова прибув Олег Ольжич, член Проводу Українських Націоналістів. Ця вістка остаточно рішила дальшу її долю.

В половині грудня 1939 року, в просторій залі кав’ярні «Фенікс» у Кракові, з-за столика піднялась висока, худощава постать Олега Кандиби-Ольжича. Він, легко похилений, наче б хотів бути нижчим, з усмішкою ступив кілька кроків наперед, щоб привітати Олену Телігу.

— Дуже радий вас бачити, пані Олено, — промовив Ольжич, що ніколи не