Читати книгу - "Вибрані твори"

Бомба та стріли Мацейка на вулицях Варшави ще більше зближують її до рядів організованого революційного руху. Працює при допомозі в’язням, ґлорифікує революційну українську боротьбу, хоч бачить всі недо-тяги її людей та системи.

Але головною її працею й надалі залишається духова ділянка української революції. Вибухають петарди її поезій, які будять і кличуть, поривають і гартують, і «тиснуть в серце вогненну печать». А вона все чуйна, чує голос землі, чує «шум незроджених поезій» і бачить несповнені мрії. Вірна змаганням народу, вірна середовищу борців за душу того народу, все шукає тих, що у вирішальну хвилину будуть такі ж вірні, як вона.

Бій за українську духовість чимраз більше розпалювався. Український націоналістичний рух щораз більше здобував позиції в українському житті. В духовій ділянці він почав перемагати. Перед вів «Літературно-Науковий Вістник» (згодом «Вістник») Дм. Донцова. Щораз більше появлялось співзвучних органів. Національний фронт щораз більше дужчав і набирав атракційності. Всі чорні сили реакції чулись щораз більше загрожени-ми українською революцією. Большевицька «українізація» не могла запобігти поширенню тих же ідей в під-совєтській Україні. Большевики пробували спочатку боротися з цим протиставленням культурних сил «радянської» України. Але Україна є тільки одна, під якою окупацією вона не знаходилася б. І так дійшло найперше до «Літературної дискусії», що її вивершив М. Хвильовий своєю тезою: «Геть від Москви — лицем до Європи!» Це большевики здушили. Та джерело українського відродження не висохло. «Літературний Ярмарок», «Вапліте», «Молода Генерація», в Києві й Харкові розбудовували українську духовість так само, як «Вістник» чи «Самостійна Думка» у Львові чи Чернівцях, чи інші середовища. Тоді большевики скинули рукавички й Пос-тишев криваво розгромив усі осередки культурного життя України. Сотки учених, письменників, критиків і діячів інших родів мистецтва розстріляно або заслано.

Та цього було мало чорним силам реакції. Треба було задушити джерело, треба було знищити корінь, ядро української духової революції.

Змобілізовано всі сили. Вся преса від права до ліва — виступила з неперебірливою кампанією проти преси націоналістичної, її ідей та співробітників. Вживано най-підліших засобів. Не вагались вживати й провокації. Створювано нові журнали, що мали називатись теж «націоналістичними», щоб внести замішання, щоб розбити середовище, переманити співробітників. Цим останнім було обіцяно золоті гори, а передовсім рекламу і «славу». Коли хтось не погоджувався — його змішували з болотом.

Олена Теліга діставала пропозиції, що обіцяли їй все, а не вимагали нічого, крім... відступити від середовища, в якому діяла. Але вона була людиною великої цивільної відваги. А цивільна відвага — «це вміти сказати ні, коли від тебе вимагають сказати — так», як писала потім сама.

На всі пропозиції зійти зі свого шляху боротьби відповідає рішучим і безкомпромісовим — ні! Лишилась вірною собі й своєму середовищу. Тоді почався наступ проти неї.

Певні кола Варшави почали бойкот. Перестали вітатись. Почались наклепи, брехні, насміхи та образи. Хто саме, чому, за що? Того ці «оборонці правди» не відважувались сказати. Але її оточило коло підлоти й ненависті. Сірий натовп карликів, що не відважувались стати з відкритим лицем, бо не мали лиця.

Ніякого противника, ніякого бою, а лише задуха.

Та найболючіше було те, що серед них були і вчорашні «приятелі», «співтовариші». Вони чули, що пішли на дорогу зради своїх ідеалів. Знали, шо вона лишилась на правильній дорозі; тим більша їхня ненависть до того, хто не впав, тим завзятіше старались вони Олену Телігу доконати, щоб оправдати свою низькість, щоб упокорити свідка власного свого упадку. Їхньою засадою було:

Але фронт української революції був уже вистачаюче сильним, щоб підтримати співборця, товаришку.

Вона знов відчула себе в рядах. Ще тісніше зв’язується зі своїми однодумцями. Ще більше чує потребу офіційного зв’язку з фронтом революції. Хоче бути в системі, де зобов’язує закон «всі за одного — один за всіх!», бо ж завжди її найсолодшою мрією було: