Читати книгу - "Трилогія смерті"

«Де вам знати». Дуглас Фербенкс, знову оживши, міг з’явитися, прогулюючись бульваром, куди кращий за Брандо. Фред Аллен, і Джек Бенні, й Джордж Бернс могли б ось зараз вийти з-за рогу, прогулюючись від стадіону «Легіон», де саме о цій годині закінчувалися матчі з боксу, а які щасливі юрби, як і ті давні часи, бо ж гарніше було, ніж оцього вечора, а чи будь-котрого вечора в майбутньому…

«У мене ж немає іншого заняття, як…» Авжеж.

— Отакої! — мовив я. — Де вам знати! Та невже ж ви взагалі не пригадуєте мене? Схибнутого? Суперпсиха? Марсіянина?

Кларенсові очі засіпалися, ковзаючи по моєму обличчю: зирк на брови, зирк на носа, зирк на підборіддя… але тільки не на очі.

— Н-ні, — промимрив він.

— На добраніч, — відкланявся я.

— До побачення, — попрощався Кларенс.

Рой повів мене до своєї бляшаної чортопхайки, і ми залізли всередину. Рой нетерпляче зітхав. Тільки посідали, як він вихопив блокнот та олівець і зачаївся, чекаючи.

Кларенс усе ще стояв над брівкою, збоку від таксі, коли двері «Браун-Дербі» відчинилися, а з них вийшло Чудовисько зі своєю Красунею.

Стояв рідкісний теплий вечір, і коли б не це, то навряд чи трапилось би те, що трапилось.

Звір став, на повні груди вдихаючи свіже повітря, вочевидь, переповнений шампаном і забудькуватістю. Якщо цієї хвилини він і усвідомлював, що має обличчя зраненого ветерана бозна-котрої давно програної війни, то нічим цього не виказував. Тримаючи свою даму за руки, він вів її до таксі, щось белькочучи й сміючись. Саме тоді я й укмітив — із того, як вона ступала, як не дивилася ні на що, що…

— Вона сліпа! — сказав я.

— Що? — перепитав Рой.

— Його дама — сліпа. Вона не може його бачити. То й не дивно, що вони здружилися! Він вивозить її на обіди й нізащо не признається, який він насправді!

Рой похилився наперед і придивився до тієї жінки.

— Боже! — мовив він. — Твоя правда. Вона сліпа.

А той чоловік собі сміявся, а та жінка підхоплювала, мавпувала його сміх, мов ошелешена папуга.

І тієї хвилини Кларенс, стоячи до них спиною, але послухавши їхні смішки та зливи слів, звільна обернувся, аби поглянути на ту пару. Приплющивши очі, він іще уважно поприслухався, а тоді неймовірний подив відбився на його обличчі. І якесь слово зірвалося з його вуст.

Чудовисько урвало свій сміх.

Кларенс ступив крок уперед і щось йому сказав. Жінка теж перестала сміятися. Кларенс іще щось спитав. І тут Чудовисько як зціпить кулаки, як крикне! Монстр замахнувся так, ніби хотів забити Кларенса, мов якого кілка, в бруківку.

Кларенс упав на коліно, плачно благаючи.

А Чудовисько нависло над ним, зціплені кулаки йому трусилися, а тіло хиталося вперед-назад, наче ладне от-от впасти.

Кларенс зойкнув, а сліпа жінка, ловлячи руками повітря й чудуючись, щось мовила, і тоді Чудовисько заплющило очі й опустило руки. Кларенс вмить зірвався на рівні ноги й дременув у пітьму. Я мало не вискочив сам, аби погнатись за ним, хоч і сам не тямив, навіщо. А наступної хвилини Чудовисько підсадило свою сліпу обраницю до таксі, й машина, ревнувши, рвонула геть.

Рой натис на стартер, і ми помчали навздогін за ними.

Таксі звернуло праворуч, на Голлівудський бульвар, а нас зупинило червоне світло разом із кількома перехожими. Рой, не вмикаючи передачі й лаючись на всі заставки, загазував, неначе цим міг очистити собі шлях, а коли люди перейшли, рвонув на червоне.

— Рою!

— Перестань називати моє ім’я. Ніхто нас не бачив. Нам не можна його загубити! Боже, як він мені потрібен! Нам слід побачити, куди він приїде! І дізнатися, хто він такий! Ось!

Ми побачили, як далеченько попереду таксі звернуло праворуч біля Ґауера. І там, попереду, все ще біг Кларенс, але не озирнувся на нас, коли ми його перегнали.

Кларенсові руки були порожні. Свій портфель він як випустив на хіднику біля «Дербі», так і лишив його там. І коли ж він похопиться, що загубив портфель? Один лише Бог святий знає…

— Бідолашний Кларенс!

— Чому «бідолашний»? — запитав Рой.

— Бо і його смикнули сюди. А то чого б він опинився на вулиці біля «Браун-Дербі»? Звичайний тобі збіг? Ні, чорта з два! Хтось та сказав йому, щоб прийшов до того ресторану. Боже, тепер він лишився без усіх тих своїх чудових портретів! Рою, нам треба вернутись і підібрати їх, зберегти!

— Нам, — заперечив Рой, — треба мчати тільки вперед.

— Хотів би я знати, — мовив я, — яку записку отримав Кларенс. Які були в ній слова?

— Чиї були в ній слова? — підправив мене Рой.

Рой на Сансеті проскочив іще одне червоне світло, аби тільки наздогнати таксі, що подолало вже половину дороги до бульвару Санта-Моніка.

— Вони прямують до студії! — вигукнув Рой. — Але ж ні…

Бо таксі, добувшись до Санта-Моніки, звернуло ліворуч, минаючи цвинтар.

Слідком за ними пригналися й ми — до Св. Себастьяна, наймізернішої з католицьких церков Лос-Анджелеса. Тут таксі зненацька крутнуло ліворуч, у завулок за самою церквою.

Їхня машина зупинилася, проїхавши якусь сотню метрів по завулку. Загальмував і Рой, підкотивши до краю хідника. Ми побачили, як Монстр завів жінку в невеличку будівлю, що невиразно біліла в темряві. Але він зайшов туди лише на мить. Десь там відчинилися й зачинилися двері, а тоді Чудовисько вернулось до таксі, й воно плавно покотило до наступного рогу, хутко обкрутнулося літерою U й повернулося, їдучи просто на нас. Добре, що наші фари були вимкнені. Таксі блискавкою промайнуло повз нас. Рой лайнувся, бахнув по запаленню, завів двигун, утнув щонайгрубіший свій розворот тією ж літерою U, так що я аж скрикнув, і ось ми вже знову на бульварі Санта-Моніка — встигли саме вчасно, аби побачити, як таксі зупинилося перед Св. Себастьяном і випустило свого пасажира. А той, не озираючись, помчав доріжкою й шаснув до освітленого входу церкви. Таксі поїхало геть.

Рой, вимкнувши фари, припаркував машину в темному куточку під якимсь деревом.

— Рою, що ти?..

— Тихо! — просичав Рой. — Зачаїсь! Зачаїтися — це наше все. Той чолов’яга такий бажаний парафіянин в опівнічній церкві, як оце я — в бурлескному хорі…

Але спливала хвилина за хвилиною, а світло в церкві чогось не гасло.

— Гайну побачу! — мовив Рой.

— Що?

— Гаразд, я пішов!

І вже вискочив із машини, струшуючи з ніг туфлі.

— Вернись! — крикнув я.

Але Рой уже й зник, у самих шкарпетках. То я і собі вискочив, позбувся своєї взуванки