Читати книгу - "Трилогія смерті"

Голос Чудовиська! Квапливо перелічує якісь лиха, жахливі злочини, страхітливі помилки, гріхи, темніші за мармурові небеса вгорі та внизу.

А голос священика давав йому короткі й незагайні відповіді прощення, провіщення якогось кращого життя, де Чудовисько, якщо не переродиться Красунею, може віднайти якісь невеличкі милі втіхи — через розкаяння.

Шепіт, шепіт, у тих глибинах ночі.

Я заплющив очі, й мені аж заболіло, так хотілося розчути слова.

Шепіт, шепіт. А потім… я аж закляк, не повіривши власним вухам.

Плач. Голосіння — яке тривало й тривало, і чи й скінчиться воно бодай колись?

Той самотній чоловік у церкві, чоловік зі страшним обличчям і схованою за ним загубленою душею виливав свою жахливу печаль, потрясаючи нею і сповідальню, й церкву, і мене. Плач, потім зітхання, а далі знову плач.

Якийсь звук змусив розплющитися мої очі. Потім — тиша, і враз зашамотіло. Хода!

Ми з Роєм підхопились — і навтікача.

Добігли до машини, заскочили.

— Ради Бога! — просичав Рой.

Пригнув мені голову й сам пригнувся. Монстр вихопився з церкви й тепер сам-один перебігав пустельну вулицю.

Опинившись перед цвинтарними ворітьми, він обернувся. Якраз проїздила машина й висвітила його, мов театральним прожектором. Він закляк, перечекав, а тоді й зник — на цвинтарі.

Там, далеко, у церковних дверях промайнула якась тінь, свічки погасли, двері — замкнулися.

Ми з Роєм перезирнулись.

— Боже мій! — мовив я. — Що то за гріхи можуть бути отакі тяжкеленні, щоб треба було виливати їх у такій пізній сповіді? А той плач! Ти ж чув? Чи не здається тобі, що він приходить сюди простити Богові, що той наділив його таким обличчям?

— Таким обличчям! Авжеж, ох, авжеж, — відгукнувся Рой. — Та я повинен дізнатися, що він замислив! Я не можу загубити його!

І Рой знову вискочив із машини.

— Рою!

— Ти не тямиш, тупню? — закричав Рой. — Він — це наш фільм, наш Монстр! Що, як він утече? О Боже!

І Рой дременув через вулицю.

«Дурень! — подумав я. — Що ж це він коїть?»

Але кричати так, щоб до нього докричатися через вулицю та ще глупої ночі, я побоявся. А Рой переліз через цвинтарні ворота й шугонув у тінь, мов у темній воді втопився. Я так різко підскочив на своєму місці в машині, що лупнувся головою об дах, та й упав, лаючись: «От дідько рогатий! Чорти б тебе, Рою, вхопили!»

А що, як до мене зараз під’їде поліційна машина, подумав я, і спитають мене: «Ти що тут намислив?». І що ж я відповім? А чекаю на Роя! Він там, на цвинтарі, за хвильку прийде. «А що, і справді прийде?» Звісно, ось тільки зачекайте хвильку!

І я чекав. П’ять хвилин. Десять.

І тоді, хто б повірив, Рой повернувся назад, але рухаючись так, ніби його оце допіру було електрошоковано.

Непоквапною ходою сновиди переходив він вулицю. Не глянув навіть на свою руку й ручку дверцят, коли відчиняв їх. Сів на переднє сидіння машини та й витріщився через вулицю на цвинтар.

— Рою?

Не чує.

— Що ж ти там оце щойно побачив?

Жодної відповіді.

— Він, чи там воно, вийде на вулицю?

Мовчанка.

— Рою! — я штурх його ліктем. — Та скажи! Що там?

— Він, — мовив Рой.

— Ну?

— Неймовірний, — сказав Рой.

— Можу повірити.

— Та ні. Ти заспокойся. Тепер він мій. І, Господи мій Боже, якого ж Монстра ми створимо, юначе! — Тут він нарешті обернувся до мене, блискаючи очима, неначе фарами, а душа обпалювала йому щоки й рум’янила уста. — Ох, і фільм ми скремсаєм з тобою, друже!

— Справді?

— О! — вигукнув він, й одкровенням спалахнуло його обличчя. — Так!

— 1 це все, що ти можеш сказати? А не те, що діялося там, на цвинтарі? Не те, що ти там побачив? Тільки оці «О! Так!»?

— О! — повторив Рой, знову задивившись через вулицю на цвинтар. — Так.

Погасли вогні й на вимощеному кахлями дворику церкви. Усе там оповила пітьма. Вона ж і вулицю сповила. Пропали відблиски на обличчі мого друга. Нічні тіні на цвинтарі вже мінилися в напрямі світанку.

— Так, — прошепотів Рой.

І повіз нас обох додому.

— У мене аж руки сверблять хутчій допастися до моєї глини! — признався він.

— Ні!

Рой приголомшено обернувся й подивився на мене. Річки вуличного освітлення текли по його обличчю. І схожий він був на когось, хто опинився під водою, кого ані торкнути, ані сягнути, ані врятувати.

— То ти категорично велиш мені не використовувати отого обличчя в нашому фільмі?

— Річ тут не просто в обличчі. Я маю таке передчуття… якщо ти це зробиш — ми пропали! Боже мій, Рою, я боюся по-справжньому. Згадай: хтось написав тобі, щоб ти прийшов побачити його цього ж вечора. Хтось хотів, аби ти його побачив. І Кларенсові хтось також сказав, щоб він прийшов туди цього вечора! Надто швидко все закручується. Ти вдавай, ніби тебе зовсім не було в «Браун-Дербі».

— І як би це в мене вийшло? — здивувався Рой.

І погнав машину ще швидше.

Вітер залітав у віконця, шарпав мені чуб, і повіки, й уста.

Тіні пробігали по Роєвому обличчю, спускалися по його великому орлиному носу і ковзали по його звитяжному ротові. І був то мов рот Ґрока, Чоловіка, що Сміється.

Рой відчув, що я задивився на нього, і спитав:

— Ти вже ненавидиш мене?

— Ні. Тільки чудуюсь, як я міг знати тебе всі ці роки — і все ж таки не знати.

Рой підніс до вікна ліву руку з цілою жменею начерків із «Браун-Дербі». Вони затріпотіли-захляпотіли на завіконному вітрі.

— Відпустити їх?

— Ти ж сам знаєш, і я знаю, що коробочка з чортиком сидить у тебе в голові. Хай відлетять ці геть, так у тебе ж лишиться цілий новий ролик отам, за твоїм лівим оком.

Рой помахав аркушиками.

— Атож. Наступна серія буде вдесятеро краща.

І ті альбомні сторіночки пурхнули назад, у ніч, що гналася за нами.

— Від цього мені аніскілечки не полегшало, — сказав я.

— А мені навпаки — легше. Монстр віднині наш. Він у наших руках.

— Ну, а хто ж його дав нам? Хто послав нас на ті оглядини? Хто стежить за нами й за ним?

Рой простяг руку і вказівцем намалював половину жахливого обличчя на вологій внутрішній поверхні шиби.

— Наразі — просто моя Муза.

Більше жоден з нас не