Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

Ніхто в лікарню не приходить, крім, трясця його матері, Фрезя.

Господи, я помер і в пекло потрапив, напевно. Тому Аліса не дзвонить і не приходить, а натомість у палату фінансист прослизає, посміхаючись медсестрі.

Фрезя я смутно знаю. Він — дружбан Кареліна, і з усіма на світі спілкується. Я з ним двічі в житті, їй-Богу, розмовляв. Звісно, перетиналися частіше, та Коля допитливий до жаху. Завжди робить вигляд, що ви зі шкільної лави товариші.

Щось не блищить денді-мільярдер сьогодні. Якийсь пом'ятий на морду свою лощену.

— А я-то думав! — вигукує награно. — Що тут непоправне. А ти відпочити вирішив, в екстремальних умовах. Знаєш, є тур, у Тасманію. Там тебе на полі й у пустелі одного залишають. І виживай як хочеш. Підкину контакти.

Навіть не дивлюся на клоуна, а він сідає на вільний стілець, ніби його хтось запрошував.

— Що треба?

Фрезь просить медсестру чай із варенням зробити, й вона, здаючись, погоджується. Ледве втримуюся, щоб очі не закотити.

А потім гнильця посередині вниз ухає. Вони з Алісою схожі в чомусь. Завжди веселі, товариські, то тут, то там. Лізуть не у свою справу цілодобово. І все одно їх усі обожнюють.

— Карелін каже Роллс-Ройс навіть відновити можна.

Спасибі Кареліну за тему для світської бесіди.

— Новий замовив. Хоча чекати довго.

— Але ти почекаєш, — киває Фрезь, ніби він знає щось про мене краще, ніж я.

— Що треба, ще раз, га?

— Та я повз пробігав. Дай думаю, під'їду. Бачу, черга відвідувачів уже розійшлася.

— Подивився? Ну й провалюй.

У голову вдаряє спогад, як їй це прокричав. Три чорти, як із пацанами іноді з нею розмовляю. Вона ж ранима насправді, якою б стійкою не хотіла б здаватися. Ніжна, добра. Найм'якіша на світі. Якби стільки виродків навколо неї не крутилося, то не приховувала б, наскільки м'яка.

А я головний серед виродків. Я з Алісою маю бути, щоб її захистити, бо виродки визнаватимуть авторитет.

— Чого злий такий? Я, до речі, Чернишевську днями бачив. Не запитав у неї, як там ваша війна закінчилася, вирішив тебе запитати.

Ну так, Фрезь, звісно ж, її бачив. Він і з пінгвінами в Антарктиді регулярно спілкується.

Гаразд, вони напевно в одних колах крутяться. Елітних. Там, де мені не особливо місце уготовано. Бабло не скрізь червону доріжку прокладає.

Може тому заміж за мене й не дуже хотіла. Соромно з таким шарпаком, як я. Хоча сказала, що хотіла. Востаннє.

До того, як я все зруйнував.

— А ти поменше чатів усяких читай, там лайно пишуть. Не було ніякої війни. Ми про все домовилися.

— Щось це зовсім не те, що вона сказала.

— Ти щойно сказав, ви не говорили про це! — лютую я.

Тепер мені з цього лощеного клоуна інформацію витягати?

Витягну.

— Я сказав, що я не питав, — вказівний палець виставляє Фрезь. — Аліса сама пояснила. І вчора читаю, уявляєш, Загродського закривають. Ось це поворот.

— Ми тобі тут не стрічка пліток. Що сказала вона, говори?

Коля голову вправо схиляє, і ногу на ногу закидає. Трясця, їх десь вчать бути такими повільними.

— Ну, я не пліткувати прийшов. І раз ти проти... Спокійно-спокійно. Не можна тиск ганяти після струсу.

— Переходь до суті, Фрезь, навіщо прийшов. Без фокусів.

Медсестра чай приносить. На тачці. Вони ще за погоду балакають.

Точно, у пекло потрапив я.

— Ти закоханий чи що, Васю?

І дивиться на мене реально задумливо.

Прям ось реально.

Реальніше нікуди.

Я збираюся послати його, але мені з голови шолом хтось зриває. Разом зі шкірою, м'ясом і волоссям. І по звивинах струм пускає.

Не боляче, бо в мозку біль неможливий. Мозок — це центр, який біль каналами пускає, накачуючи ним усе інше.

І мені накачує. Скрізь. Як хімічною хандрою судини забилися. І кінцівки німіють.

Наркотою солодкого болю. Це так зазвичай усі описують. Прямо один в один у мене таке.

Я реально в Алісу закоханий.

Прям ось реально.

Реальніше нікуди.

І сильніше неможливо. І більше немислимо. І міцніше неймовірно.

Зовсім безрозсудно.

У голові формується конкретним блоком, і багатотонною правдою осідає, здіймаючи пил усюди.

Осідає так глибоко, що нижче мене йде. Нижче поверхів. Нижче ґрунту.

— І що, га? — злюся й киваю йому.

Фрезь зітхає на повні груди.

— А те, що Аліса засмученою виглядала. А вона весела завжди, ну ти знаєш. Чесно зізнатися, коли я рекомендував тобі менеджерів із благодійних активів, мені й на думку не спало, що ти почнеш війну з дитячим будинком. З очевидних причин.

— Я не воював із дитбудинком, — примружуюся я. — Аліса хотіла гарантій, що все топ-топ буде. Я дав. Я побудую нову будівлю для дитбудинку, щойно...

... так, щойно вона план принесе.

— Ніколи не був у Василькові, — світським тоном заводить Фрезь і чайок попиває. — Уже стільки чув.

— Тобі сподобається. Усі одне одного знають. І сунуть ніс у чужі справи. Прямо твоя тема.

Фрезь добродушно сміється.

— Це так. Але ти от сам поміркуй... Ти легалізуватися вирішив, благодійний бліцкриг. За повною програмою. Велика архітектура, нові напрямки, соціалочка. А тут Аліса — вона і так цим займається. Вона — профі.

— Я знаю, — ледь не кричу я. — Що сказати хочеш?

— Що вона підходить на певну роль сама по собі. Наприклад, директор благодійного фонду. Або щось таке. Або безпосередньо представляти тебе і твої активи може, якщо у вас усе серйозно і ви зустрічаєтеся.

— Ми не зустрічаємося, — хриплю я.

Фрезь знову демонстративно зітхає. Думає, він тут Гамлет у рюшиках на сцені?

Не витримую і кажу йому.

— Ми думали одружитися. Я покликав її, звісно! Тепер ні.

Ага! Фрезя аж дошкулило, такий здивований вигляд має.

— Хм, думав, ці плітки в Телеграмі — буйна фантазія. Нереалістично звучало.