Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Такою була, отже, доля зміїного серця.

LIX. ПРО ТЕ, У ЩО НЕ СЛІД ВІРИТИ

Повідають, що Галілея перебувала у вогні впродовж двох місяців. Шістдесят днів тривав карнавал смерті й помсти панам. Гинули винні в гнобленні хлопів, гинули також і невинні. Хоча треба визнати, що винні, загалом кажучи, частіше.

Вельможний пан Домінік Рей у перший день бунту вирішили втекти в Емаус, переодягнувшись старою прачкою. Прачку попередньо побили і зв’язали, бо не хотіла віддавати одяг, а крім того ще обізвала його пройдисвітом і ледарем, а під кінець сказала, що тепер настане справедливість, а його повісять. Попри це витівка може б і вдалася, але ще перед рогатками Емауса горді своєю спритністю Домінік впакувалися на віз, що їхав у бік Тарнова.

Возом їхала купка хлопів, челядників і халтурників, тобто ремісників, не об’єднаних у цех. Вони хотіли дізнатися, чи то правда, що староста Брейнль платить за польські трупи. Домініка виказала і панська мова, і прикликання щохвилини Господа Бога надаремно, і руки ксьондза, а не прачки. Вони хотіли тікати, але якийсь із хамів мотикою зірвав їм кавалок черепа, аж до самого мозку. Вельможний пан якимось дивом вижили, хоча страшенно ними трусило і впадали вони в якусь порожнечу між сном і смертю. Хами поїли їх горілкою, аби не дати їм померти, бо взяти й убити було б тепер якось по-дурному. Через два дні доїхали до Тарнова.

Гостинець темнів від возів. Прибували вони зі сходу й півдня, кілька з півночі й ще кілька також і з заходу. Везли вони переважно трупи, хоча трапився один з-під Домброви, весь заповнений лишень панськими головами; вони лежали, рівненько складені купками, наче це були не людські голови, а капустяні.

Усю цю голоту розігнала міська сторожа, наказавши забиратися геть. Замість флоринів хлопи отримали батоги, а деякі навіть і кулі з карабіна. Ніяких обіцяних премій золотою монетою хамам не видали. Тож кривавий вантаж покинули у ровах або й просто на дорозі. Вельможного пана Домініка Рея затовкли кийками, нарікаючи, що стільки доброї горілки було змарновано.

— Такий паскудник, навіть напівздохлий, завжди знайде спосіб, як йому бідняка видоїти! — Один із халтурників востаннє оперіщив нерухоме тіло пана Рея і нашмаркав на нього з обох дірок носа.

Хлопи в Галілеї різали, однак, панів і без нагород, а ім’я Якуба Шелі було у всіх на вустах. Казали, що створив він своє володарство в долині Віслоки, де сам оголосив себе хамським королем, що не мусить вже слухатися ні пана, ні ксьондза, ні Бога, ба навіть самого кайзера слухатися не мусить. А якщо виконує волю цього останнього, то тільки тому, що так хоче. Крім того збирав мито на дорозі між Пільзном і Яслом і створив власне військо, аби стерегло його народ. Діди й баби з Ксенієм Раком на чолі подейкували, що той Шеля — це Мрук, який вернувся з давніх часів, аби захищати хлопів, або навіть сам Зміїний Король, який пробудився й вийшов з-під землі; але то вже були зовсім вигадані небилиці, й мало хто йняв їм віри.

Самого Якуба бачили рідко; він сидів начебто в домі у Седлиськах. Зате його син, Сташек, з’являвся всюди, а особливо там, де лилася кров. Полковник, хоча й шмаркач, напівсліпий, напівглухий, кульгавий і бридкий, як сам диявол, тримав усе залізною рукою. Казали, але пошепки, що якщо Якуб — це пан, то Сташек — це наглядач.

Казали також, що полковник має за дружину справжню польську пані — десятирічну-бо, але однак. Сам Якуб пошлюбив їх у першу ніч бунту, ну, а як Якуб це зробив, то ніякий ксьондз краще не зумів би. Може, зрештою, настануть такі часи, коли взагалі не треба буде ніяких ксьондзів для шлюбу. Деякі, може, трохи бурчали, що полковникова — то навіть не дівчина, а просто дитина, але Сташек саме таких і любив, що було видно, коли палили двори. Якуб Шеля ніс волю, а воля є тоді, коли кожному можна робити те, що він любить, і коли кожен є паном, бо пан сам визначає, що добре, а що погано. Тому-то хами з усієї Галілеї й стікалися юрмами під владу Шелі.

Сам Шеля рідко покидав дім. Садиба Богушів не була спалена, її навіть не грабували понад міру. Якуб під загрозою смерті заборонив грабувати дім вже у перші години бунту. Тепер тинявся по вкритих пилюкою, неприбраних кімнатах, постійно вдягнений у чорний плащ, який відібрав колись у єврейського продавця Талмудів, хоча міг би ходити в панських піджаках і сурдутах, від яких тріщали шафи й гардероби. Часом підсував собі стілець до дзеркала й так дивився, дивився цілими годинами.

— Небезпечно стільки дивитися в дзеркало, — сказала якось Слава, яка жила разом із Якубом у домі.

— Я не знаю, котрий це з нас, — відповів він. — Котрий я, котрий він. Хто пан, хто хам. Котрий із нас пережив це.

— Ти пан. Ти — сила й міць. — Слава сіла йому на коліна й випалила на вустах знак поцілунку. А вигляд мала дуже гарний, не надто стара й не надто молода, і зовсім не опиралася, аби одягатися у французькі сукні з чудовими декольте, бо мала що в ті декольте вкладати. — Я навчала тебе змінювати форми й ходити павучими стежками, але все це ти здобув сам. Сам.

І Якуб відчув себе справжнім паном, і відніс Славу до великого ложа і там панував над нею, а вона служила йому, як він тільки хотів, служила багато разів цілісіньку ніч. На світанку, однак, Шелю знов охопив неспокій, і він тихцем прокрався до дзеркала. Зупинився перед ним голий, немолодий і негарний. І далі не знав, чи він Якуб, чи Вікторин, і що це все насправді означає.

— А що таке правда? — зарипіла Слава й зареготала жаб’ячим сміхом. Вона стояла поряд, згорблена, коричнева й зморщена, як висхлий горіх. Однією рукою обтерла обвислу вульву, другою сягнула до Якубового прутня. Шеля з огидою відіпхнув її. Слава, зовсім не збентежена, хихотіла й далі.

А потім вийшла надвір, усе ще гола, хоча квітень щойно починався, і земля була сива від інею. Хухнула пару разів, потерла руки, вийняла з плота прогнилу штахету й полетіла на ній. Тільки її й бачили.

Невдовзі по тому Якуб також зник. Лиш переказав вустами свого сина:

— Тепер уже панів мордувати не можна. Розійтися по хатах і любити