Читати книгу - "Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994"

Але: Україна стане повністю незалежна тоді, коли до державного керма прийдуть молоді політики і замінять тих, які своє вже чесно відробили, вичерпалися, а деякі і шкодять, вбачаючи в Україні себе самих, і вимагають за свої колишні страждання беззастережної уваги і посад. Пора таким на пасіку. Який був мудрий звичай у козаків: старшини йшли мочити вуса в мед у сорок років, а перначі віддавали молодим.

Вірю: зовсім невдовзі стануть за стерно професіонали і поведуть у європейське море наш корабель, який щойно зійшов зі стапелів. А при них Україна виконає світову місію: покаже приклад безкровної еволюції від комуністичного режиму до демократії.

Із Закарпаття у березні 1990 року, куди на святкування 51-ої річниці Карпатської України з’їхався весь демократичний, щойно обраний депутатський корпус, майже всі ми повернулися очищені від комуністичної скверни. Може, перед пам’яттю героїв, які в один день 1939 року загинули на Страдному полі біля Хуста, вирішили ми очиститись або ж – усвідомивши мученицьку смерть Президента Карпатської України Августина Волошина в московських застінках НКВД; можливо, жовто-блакитна повінь біля могили, висипаної на честь закарпатських Січових Стрільців, змила з нас рештки сумнівів у подальшій потрібності валенродизму, та, напевне, колективна заява у пресі про вихід групи депутатів із КПРС зродилася із усвідомлення, ще через місяць у залі Верховної Ради України їм доведеться стати віч-на-віч із справжніми комуністами, тож не могли залишатися забруднені хай і формальною приналежністю до червоної зграї.

Ми шокували у Львові Погребняка гуртовою здачею партквитків, а в травні у секретаріаті Верховної Ради зареєструвалися як безпартійні.

Спочатку сходилися на наради до будинку Спілки письменників – мусили пізнати одне одного й вирішити, з ким і проти кого стояти.

Звичайно, всі ми були ще зелені: хто надто запальний, хто надто поміркований, хто боязкий, проте кожен знав, що десь там, за стінами спілчанського конференц-залу, теж гуртується і радиться наш смертельний ворог, і має він більшу силу, і за ним диктат правлячої партії, а ми знаходимося в абсолютній меншості і не скоро переможемо або й не переможемо ніколи, але мусимо про себе заявити як про першу в комуністичній системі парламентську опозицію, щоб пробуджений народ побачив своїх лідерів і повірив їм; ми скромно готували всього лишень політичний лікнеп, а про те, що незабаром станемо гробарями Радянського Союзу, не мали підстав поки що навіть думати.

Найактивнішими опозиціонерами виявилися спершу галичани; вони були метушливі, як це галичанам і властиво, дехто ставав надто голосним, і майже всі потроху грішили марнославством, намаганням завоювати якнайбільше авторитету серед депутатів: вони ще довго будуть його завойовувати або втрачати, – тільки один академік Юхновський прийшов на парламентську службу врівноважений і переконаний в цілковитій серйозності свого депутатського обов’язку. Юхновський прийшов у парламент з незаперечним готовим авторитетом, всі ми його маєстат одностайно визнали, і – яке диво! – Ігор Рафаїлович примусив потім і комуністів беззастережно його шанувати: за весь час роботи у Верховній Раді я не почув від них жодного зневажливого слова на адресу академіка, хоч, звичайно, партократи дружно голосували й досі голосують проти нього та його пропозицій[4].

Згодом біля Юхновського згуртувалися інші лідери, серед яких найбільш розважливими були східняки – Левко Лук’яненко, Іван Заяць, Олександр Барабаш, Борис Мокін, Володимир Філенко, Генріх Алтунян, а теж галичани – Дмитро Павличко, Михайло Горинь, Богдан Горинь, Михайло Косів; невдовзі в опозицію до Юхновського, як до члена КПУ, стали Степан Хмара і Лариса Скорик – політичне протистояння стало правилом їхньої поведінки, і вони від нього ні разу не відступили, навіть тоді, коли протистояння приносило виразну шкоду; незалежну позицію зайняли вельми освічений, з характером нарциса, юрист міжнародного класу Сергій Головатий і Олександр Ємець, теж юрист, якого й донині вважаю серед депутатів одним з найкращих і найстатечніших політиків.

Спочатку ми намагалися увійти в контакт з політичними противниками, але нам цього не вдалося зробити: навіть ті комуністи, які визнавали за нами рацію (нині їх багато перейшло на бік демократів), були сковані партійною дисципліною і голосували проти наших пропозицій – через те й проліг глибокий водорозділ між «групою 239» і опозицією: ніхто більше не тішив себе ілюзією громадянської злагоди, миру між нами не могло бути: хтось мусив стати переможцем.

Та що характерно: з опозицією ніколи не поривав джентльменських стосунків секретар ЦК КПУ, народний депутат України Леонід Кравчук.

Перед першим пленарним засіданням ми – І. Драч, Д. Павличко, Б. Горинь і я – йшли до Верховної Ради реєструватися. По дорозі зустріли Леоніда Макаровича – прямував він після обіду на службу в ЦК. Ми його зупинили, привіталися, він охоче став до розмови з Драчем і Павличком – давніми опонентами з часів організації РУХу, познайомився зі мною і з Горинем.

«Куди це РУХ так організовано манджає?» – запитав Кравчук.

«Створювати проти вас опозицію», – відказав, посміхаючись, Драч.

«В нормальному парламенті повинна бути опозиція, – серйозно мовив Кравчук і тут же додав жартівливо: – Але ви, Іване Федоровичу, не можете скаржитися, що я не спричинився до створення РУХу».

«Повік будемо за вас молитися Богу».

Така фривольна розмова не вдовольнила Богдана Гориня, і він спитав навпоперек:

«Леоніде Макаровичу, а як ви думаєте: коли парламент проголосить незалежність України?»

«О-о, – підняв палець Кравчук, анітрохи не розгубившись, – проголошення незалежності – діло дуже поважне, й до нього треба готуватися зважено й серйозно».