Читати книгу - "Гра янгола"

бо мені вчувалися позаду кроки, але жодного разу не побачив нікого в себе за спиною. Зрештою я наблизився до входу в провулок, який вів до дому Марласки, і пішов, ступаючи по килиму з опалого листя, яке шаруділо в мене під ногами. Я дуже повільно перетнув патіо й піднявся сходами до головних дверей, придивляючись до вікон на фасаді дому. Смикнув тричі за шворку дверного молотка й відступив на кілька кроків. Зачекав хвилину й, не діставши ніякої відповіді, подзвонив знову. Я почув, як відлуння ударів затихло всередині дому.

– Добрий день! – гукнув я.

Дерева, які оточували дім, здавалося, проковтнули відлуння мого голосу. Я обійшов навколо будинку до павільйону над басейном і наблизився до заскленої галереї. Вікна були зачинені дерев’яними віконницями, що не давали зазирнути всередину. Одне з вікон поблизу від засклених дверей на галерею було прочинене. Засув, на який зачинялися двері, можна було бачити крізь шибки. Я застромив руку в прочинене вікно й відсунув засув. Двері подалися з металевим скреготом. Я ще раз оглянувся, чи в мене немає нікого за спиною, й увійшов у дім.

Мірою того як мої очі звикали до сутіні, я почав угадувати обриси зали. Підійшов до вікон і розхилив віконниці, щоб пропустити в дім трохи світла. Пучок променів пронизав темряву й освітив контури приміщення.

– Тут хтось є? – гукнув я.

Я почув, як звук мого голосу провалився в нутрощі будинку: так падає монета, кинута в бездонний колодязь. Я пішов у самий кінець зали, де під аркою з різьбленого дерева починався вхід до темного коридору, обабіч якого висіли картини, майже невидимі на тлі оксамиту. На протилежному боці коридору перед очима поставав великий напівкруглий салон із мозаїчною підлогою й настінною картиною з глазурованого скла, на якій був зображений білий янгол із простягнутою рукою й вогненними пальцями. Великі кам’яні сходи піймалися вгору спіраллю, яка охоплювала залу. Я зупинився біля підніжжя сходів і знову покликав:

– Добрий день! Сеньйоро Марласка!

Дім був занурений в абсолютну тишу, і мертве відлуння супроводжувало мої слова. Я піднявся сходами на другий поверх і зупинився на майданчику, з якої можна було оглянути салон і настінну мозаїку. Я побачив звідти також слід, що його мої кроки залишили на шарі пороху, який накривав підлогу. Окрім слідів від моїх підошов, я розгледів іще один знак від якогось пересування, щось подібне до вузького коридору, прокресленого в пилюці двома нерозривними паралельними лініями на відстані у дві або три п’яді, а між тими лініями сліди від ніг. Сліди великі. Я дивився на ті знаки, геть розгублений, поки до мене не дійшло, що я бачу. То був слід від крісла на коліщатах і ніг людини, яка штовхала його.

Мені почувся якийсь звук за спиною, і я обернувся. Двері, прочинені в кінці вузенького коридору, злегка гойдалися. Потік свіжого повітря дійшов до мене звідти. Я повільно наблизився до тих дверей. Підходячи до них, я скинув поглядом на кімнати, що були по обидва боки коридору. То були спальні з меблями, обтягнутими матерією. Зачинені вікна й густа темрява давали на здогад, що ними не користувалися протягом багатьох років, крім однієї з кімнат, більшої за інші. То була шлюбна спальня. Я увійшов до тієї кімнати й переконався, що вона пахла тією рідкісною сумішшю різних ароматів і хвороб, які властиві старим людям. Я припустив, що саме тут спала вдова Марласки, проте від неї не було жодного сліду.

Ліжко було акуратно заправлене. Біля ліжка стояв комод, на ньому – кілька фотографій у рамках. На всіх без винятку я побачив хлопчика зі світлим волоссям і сміхотливим обличчям. Ісмаель Марласка. На деяких світлинах він позував разом зі своєю матір’ю або з іншими дітьми. На жодній із тих фотографій я не побачив Дієґо Марласки.

Рипіння дверей у коридорі знову примусило мене стрепенутися, і я вийшов зі спальні, залишивши фотографії там, де вони були. Двері до приміщення в кінці коридору досі гойдалися. Я попрямував туди й на мить зупинився, перш ніж увійти. Набрав повні груди повітря й відчинив двері.

Там усе було біле. Стіни й стеля були пофарбовані в бездоганно білий колір. Штори з білого шовку. Невелике ліжко, накрите білими простирадлами. Білий килим. Білі шафи й білі полиці. Після сутіні, що панувала в домі, цей контраст осліпив мене на кілька секунд. Біла кімната здавалася вихопленою з якогось сновидіння, з казки про фей. На полицях стояли іграшки та книжки казок. Порцеляновий арлекін натуральних розмірів сидів за круглим столиком і дивився в дзеркало. Якийсь апарат із білими крильми звисав зі стелі. На перший погляд мені здалося, що я потрапив у кімнату розпещеної дитини, Ісмаеля Марласки, але тут панувала гнітюча атмосфера моргу.

Я сів на ліжко й зітхнув. І лише тоді помітив, що якась річ була тут не на місці. Насамперед я звернув увагу на запах. Солодкавий сморід витав у повітрі. Я підвівся й розглянувся навколо. На одній зі скринь я побачив порцеляновий таріль зі свічкою чорного кольору, що запливла темними слізьми розплавленого воску. Я обернувся. Запах, здавалося, долинав від узголів’я ліжка. Я висунув шухляду нічного столика й побачив там розп’яття, розламане на три частини. Мені здалося, що запах став ближчим. Я двічі обійшов кімнату, але не знайшов джерело того запаху. І ось тоді я нарешті його побачив. Під ліжком щось було. Я опустився навколішки й зазирнув туди. Там лежала бляшана коробка, у яких хлопчики зазвичай зберігають скарби свого дитинства. Я дістав коробку й поставив її на ліжко. Запах тепер став набагато різкішим, він забивав дух. Я подолав напад нудоти й відкрив коробку. Усередині побачив білу голубку, її серце було проколене голкою. Я відступив на крок назад, затикаючи собі рот і ніздрі, потім відійшов до самого коридору. Очі арлекіна з його посмішкою шакала стежили за мною з дзеркала. Я побіг до сходів і швидко спустився ними вниз, шукаючи коридор, який виводив у залу для читання, де були двері, що відчинялися в сад. На якусь мить мене опанувало було відчуття, що я заблукав і що дім, наче жива істота, спроможна за власним бажанням переставляти свої салони та коридори, не хотів мене випускати. Нарешті я побачив засклену галерею й побіг до дверей. І лише тоді, коли вовтузився із засувом, почув той зловісний сміх у себе за спиною й зрозумів, що я був у домі не сам-один. Я на мить обернувся й помітив чорний силует,